Якось каже Сніг Зайцеві:
⁃ Щось у мене голова заболіла.
⁃ Може, ти вже танеш, того в тебе й голова заболіла, — відповідає Заєць. А сам сів на пеньок і гірко плаче.
⁃ Шкода, дуже мені тебе шкода, Сніженьку. Я все по тобі скакав, кренделі лапами виписував. Від лисиці, від вовка, навіть від мисливця в тебе заривався щоб сховатись. Як же я тепер буду жити? Піду ось до самого Господаря Лісу, проситиму, хай він тебе, Сніженьку, для мене збереже.
Пішов Заєць до Господаря Лісу та й як почав жалітися та просити його Сніг зберегти. А весняне сонце вже високо ходить, та й добре припікає. Сніг все тане та й тане, з гір струмочками біжить. Почув Зайця Господар Лісу, вислухав його прохання та й каже:
— Із самим сонцем змагатись не берусь, Снігу зберегти не можу. А от кожушок твій білий зміню на сіренький, щоб тобі влітку було легко ховатись між листя, гілок, кущів та трави, ніхто тебе й не розгледить. Зрадів Заєць, подякував Господареві Лісу. Відтоді Заєць щороку й міняє зимовий кожушок на літній.