Одного разу лисиця бігла понад лісом, і така голодна була, що геть аж на ворон зазиралась і задирала морду вгору. От вона зазівалась і полетіла в яму. Яма була глибоченька, схоже — викопана мисливцями, щоб зловить якого-небудь звіра. Лисиця цілий день скніла в ямі голодна, спершу силкувалась вистрибнути та ніяк не змогла звідти вибратись. Аж ось, звідки не візьмись, в полуденну пору, іде по лісу козел, задравши голову, хвостиком махає, борідкою потрухує, головою киває.
Побачила лисиця козла, та почала його улещувати:
«Ей, земляче! Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди он до мене в холодочок».
А він відповідає:
«Не хочу, там у тебе сиро; я краще піду в ліс, там, може, водиці надибаю, а то аж душа горить, так пити хочеться».
— «Ех ти, дурню кудлатий, де ж ти там води знайдеш в таку спеку? Та й навіщо її шукать, коли у мене якраз під ногами є чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця... І вмирати не треба!.. А то там жаришся на сонці, потієш, томишся, нудьгуєш».
Козел послухався, стрибнув в яму до лисиці, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю ледь не задушив.
А вона йому:
«Тихше, дурню бородатий, а то всю мене обдав грязюкою!»
А сама тим часом, не довго думавши, стрибнула козлові на спину, а зі спини – та й на роги, і так і вистрибнула з ями. А козел зостався у ямі і був там ще зо два дні, поки не натрапили на нього пастухи і не витягли звідти на віжках.