Котигорошко
Якось був собі чоловік, і мав він шестеро синів та одну доньку. Йшли сини поле орати і наказали сестрі, щоб вона винесла їм обід.
- А де ви будете орати? Я ж не знаю.
А вони їй кажуть:
- Ми будемо тягнути скибу від дому і аж до тієї ниви, де будемо орати. А ти йди за тою борозною.
І пішли.
А змій, який жив за тим полем, побачив їхню борозну, закотив її, і протягнув свою, щоб вела до його палаців. А сестра пішла нести братам обід, та й пішла за змієвою борозною, і дійшла до змієвого двору. Змій її і схопив.
Вернулись брати ввечері додому і кажуть матінці:
- Ми цілісінький день орали, а ви нам не прислали обіду.
- Як же не прислала? Оленка вам понесла. Чи не заблукала по дорозі?
Брати відповідають:
- Підемо її шукати.
І пішли всі шестеро за тією борозною, і втрапили до змієвого двору. Приходять, а їхня сестра там.
- Братики мої любі, куди ж я вас подіну? Змій же вас вмить поїсть як прилетить.
Аж тут змій летить.
- А, - каже, - людським духом пахне. А що, молодці, битись прийшли чи миритись?
- Ні, - кажуть брати, - будемо битись!
- Ходімо на залізний тік!
Пішли на залізний тік битись. Та недовго бились: змій як ударив, і загнав їх всіх у той тік. Взяв їх ледь живих і закинув до темниці.
А чоловік та жінка чекають та й чекають синів, а їх все нема. Одного разу пішла жінка на річку прати, аж котиться по дорозі горошинка. Жінка взяла її та й з’їла.
І народився в неї згодом син. Назвали його Котигорошком.
Ріс той син як з води – мало літ, а вже такий великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, і докопались до великого каменя. Батько пішов кликати людей, щоб допомогли камінь витягнути, а Котигорошко взяв і сам його витягнув. Прийшли люди, побачили, і поторопіли. Злякались тої його сили, і хотіли його вбити. А він підкинув того каменя високо, люди злякались та й повтікали.
Копають батько та син далі, і докопались до великого шматка заліза. Котигорошко витягнув його і сховав.
Одного разу Котигорошко питається в батька та матері:
- Чи десь є у мене брати та сестра?
- Є, - кажуть батьки, - і сестра, і шестеро братів, але от таке з ними трапилось.
- То я, - каже, - піду їх шукати.
Батько та мати стали його вмовляти:
- Не йди, сину, шестеро пішли і загинули, як же ти один не загинеш!
- Ні, таки піду я! Як же не визволити свою кров?
Взяв те залізо, яке вони викопали, і поніс до коваля. Каже:
- Скуй мені, ковалю, булаву, і велику!
Як взявся коваль кувати, то таку скував, що ледь з кузні її винесли. Взяв Котигорошко ту булаву, підкинув, та й каже до батька:
- Я ляжу спати, а ви мене розбудіть, як через дванадцять діб булава летітиме.
І ліг спати. А на тринадцяту добу летить його булава. Батько збудив його, він підхопився, підставив пальця, булава вдарилась об нього і на два розлетілась. Він тоді каже:
- З цією булавою вже не можна йти визволяти братів та сестру, треба іншу викувати.
Поніс її знову до коваля. Каже:
- На, перекуй, та й так щоб по мені була.
Взявся коваль, кував- кував, та й ще більшу викував. Котигорошко і ту підкинув вгору і знову ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить на булава, аж реве, земля дрижить. Збудили Котигорошка, він підставив пальця, булава вдарилась, і цього разу трішки зігнулась.
- З цією вже можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці, та насушіть сухарців.
Узяв свою булаву, в торбу поклав буханців та сухарів, попрощався з батьками і пішов. Пішов за бороздою і зайшов у ліс. Іде лісом, йде та йде. Приходить до великого двору. Увійшов у двір, тоді в дім. А змія нема, вдома лише сестра Оленка.
- Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.
⁃ Здоров був, парубче! Навіщо ти тільки сюди прийшов. Прилетить змій і тебе з‘їсть.
⁃ Та може вже не з‘їсть. А ти хто будеш?
⁃ Я була одна донька в батька та матері, але змій мене вкрав, а шестеро братів пішли мене визволяти та й загинули.
⁃ Де ж вони є? - питається її Котигорошко.
⁃ Змій закинув їх до темниці. А я й не знаю чи живі ще, чи вже може й нічого не залишилось від них.
⁃ То може я тебе визволю, - каже Котигорошко.
⁃ Та де вже тобі визволити? Шестеро не змогли, а ти он сам! - каже Оленка.
⁃ А побачимо! - відповідає Котигорошко.
І сів біля вікна, чекати на змія.
Аж летить змій. І тільки в хату та й зразу каже:
⁃ Фу, людський дух пахне.
⁃ Авжеж пахне, - каже Котигорошко. - То я прийшов.
⁃ Чого ж тобі, хлопче, треба? Будем битися чи миритися?
⁃ Де вже миритися! Будем битися!
⁃ Ходім на залізний тік!
⁃ А ходім!
Прийшли. Змій каже:
⁃ Бий ти.
⁃ Ні, - відказує Котигорошко, - бий ти спершу.
Змій як вдарив, що аж по кісточки його ввігнав в тік. Вирив ноги Котигорошко, махнув булавою, вдарив змія - і ввігнав того в залізний тік по коліна. Вирвався змій, вдарив знов Котигорошка, і тепер вже по коліна того ввігнав. Вдарив Котигорошко вдруге, і цього разу вже по пояс змія у тік ввігнав. А тоді вдарив втрете - і убив.
Тоді пішов у глибокі темниці, відчинив своїх братів, а вони ще ледь живі були. Забрав він братів, забрав сестру Оленку, все золото та срібло, що було у змія, і пішли вони додому.
Ідуть, а Котигорошко їм не признається, що він їхній брат. Йшли, йшли, та сіли під дубом перепочити. Котигорошко вморився після бою та й заснув. А шестеро братів стали радитись:
⁃ Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам один його вбив. Та й добро змієве все собі забере.
Радились, думали, та й нарадились: поки спить та не чує, прив‘язати його до дуба, та міцно, щоб не вирвався, та й залишити - тут звірі його розірвуть. Так і зробили: прив‘язали, все забрали та й пішли собі.
А Котигорошко міцно спав і не чув. Проспав день, проспав ніч, прокинувся - аж він прив‘язаний. Як рвонувся - та й дуба з корінням вирвав. Взяв того дуба собі на плечі і пішов додому.
Прийшов додому, аж чує - брати вже прийшли і розпитують матір:
⁃ Мамо, а чи були у вас ще діти?
⁃ Та був син Котигорошко, пішов вас всіх визволяти.
Вони тоді кажуть:
⁃ А це ж ми його прив‘язали. Треба бігти бігом та відв‘язати.
А Котигорошко як пожбурить дубом в хату, ледь її не завалив.
⁃ Оставайтесь собі, коли ви такі! - каже. - А я піду по світу.
Та й знов пішов, тільки булаву на плечі взяв.
Йшов собі та йшов, аж бачить: там гора і тут гора, а між ними чоловік руками та ногами в ті гори вперся і розпихає їх. Каже до нього Котигорошко:
⁃ Дай Бог здоров‘я!
⁃ Дай Боже і тобі!
⁃ А що це ти, чоловіче, робиш?
⁃ Розпихаю гори, щоб був гарний шлях.
⁃ А куди ти йдеш? - питає Котигорошко.
⁃ Йду щастя шукати.
⁃ І я так йду. Як ти звешся?
⁃ Вернигора. А ти?
⁃ Котигорошко. А ходім разом!
⁃ Ходім.
Пішли вони разом. Йшли, йшли, та дойшли до лісу. Аж бачать - чоловік серед лісу як махне рукою - і дуби вивертає з корінням.
⁃ Дай Боже здоров‘я!
⁃ Дай Боже і вам!
⁃ А що це ти, чоловіче, робиш?
⁃ Дерева вивертаю, щоб шлях був просторіший.
⁃ А куди йдеш?
⁃ Щастя йду шукати.
⁃ І ми так ідемо. А як звешся?
⁃ Вернидуб. А ви?
⁃ Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
⁃ Ходім.
Пішли втрьох. Дійшли до річки та бачать: чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув вусами, вода і розступилась, що й по дну можна перейти. І вони до нього:
⁃ Дай Бог здоров‘я!
⁃ Дай Боже і вам!
⁃ А що це ти робиш, чоловіче?
⁃ Відвертаю воду, щоб річку перейти.
⁃ А куди йдеш?
⁃ Щастя йду шукати.
⁃ І ми так ідемо. А як звешся?
⁃ Крутивус. А ви?
⁃ Котигорошко, Вернигора та Вернидуб. Ходім разом!
⁃ Ходім.
Йдуть вони всі разом. Та й так добре їм! Де гора на дорозі - Вернигора її перекине; де ліс - Вернидуб його виверне; де річка - Крутивус воду відверне. Зайшли вони аж до великого лісу, а в лісі стоїть хатка. Увійшли, а в хатці нікого нема. Котигорошко каже:
⁃ Тут ми і заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко каже їм:
⁃ Ти, Вернигоро, залишайся вдома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти і ліг відпочивати.
Аж стукає хтось у двері.
⁃ Відчини!
⁃ Невеликий пан, відчиниш собі сам! - відказує Вернигора.
Двері відчинились і знов хтось кричить:
⁃ Пересади через поріг!
⁃ Невеликий пан, перелізеш сам!
Коли влазить до хати маленький дідок, а борода аж за ним волочеться. Вхопив Вернигору за чуба і почепив на кілок на стіні. А сам все, що було готове, виїв, випив, у Вернигора зі спини ремінь шкіри видрав і пішов собі геть.
Вернигора крутився - крутився, якось з того кілочка зліз, кинувся знову варити, поки всі поприходили то він вже й доварює.
⁃ Чого ж це ти запізнився з обідом?
⁃ Та трохи задрімав.
Наїлись вони і полягали спати.
На другий день втсали, і Котигорошко каже їм:
⁃ Тепер ти, Вернидубе, залишайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти і ліг відпочивати.
Аж хтось стукає у двері.
⁃ Відчини!
⁃ Невеликий пан, відчиниш собі сам! - відказує Вернидуб.
Двері відчинились і знов хтось кричить:
⁃ Пересади через поріг!
⁃ Невеликий пан, перелізеш сам!
Коли лізе маленький дідок, і борода за ним волочеться. Вхопив Вернидуба за чуба і почепив на кілок. А сам все, що було готове, виїв, випив, у Вернидуба зі спини ремінь шкіри видрав і пішов собі геть.
Вернигора тлумився - тлумився, якось з того кілка зліз, кинувся знову варити. Коли поприходили товариші.
- Чого ж це ти з обідом запізнився?
⁃ Та задрімав трохи.
А Вернигора мовчить, здогадався що було.
На третій день вдома залишився Крутивус, - і з ним те саме сталось. А Котигорошко каже:
- Але ж і лінивці ви обід варити! Завтра ви йдіть на полювання, а я залишусь вдома.
Наступного ранку так і зробили: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома. Наварив він їсти і ліг перепочити. Аж хтось у двері грюкає:
- Відчини!
Відчинив двері, а там дідок маленький, а борода така що аж волочеться.
- Пересади через поріг!
Котигорошко його пересадив. А дідок все до нього пнеться та й пнеться.
- Чого тобі? – питається Котигорошко.
- А ось чого – каже дідок, доп’явся до чуба, тільки хотів вхопити, а Котигорошко:
- А ти хто такий! – вхопив діда за бороду, взяв сокиру, потяг до лісу, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защепив її там.
- Коли ти такий, дідусю, - каже, - що одразу до чуба пнешся, то посидь собі отут, а я потім прийду.
Вернувся до хати, а товариство вже поприходило.
- А як обід?
- Давно готовий.
Пообідали вони, а Котигорошко тоді каже:
- Ходіть зі мною, я вам таке диво покажу, що ну!
Привів їх до того дуба, а там ні дідка, ні дуба нема: дідок вивернув дуб з корінням і потягнув за собою.
Тоді Котигорошко розказав товаришам, що він зробив, а вони і признались, що їх дідок за чуба до кілка чіпляв та ремені зі спини видирав.
- Е, - каже Котигорошко, - коли він такий, то ходіть но його шукати.
А де той дідок тяг дуба – там і слід, то вони за ним і пішли. І дійшли до такої глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко каже:
- Вернигоре, лізь туди.
- Е ні.
- Тоді ти, Вернидубе.
Але і Вернидуб не захотів, і Крутивус також.
- Коли не хочете, то я сам полізу. – Каже Котигорошко. – Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, Котигорошко намотав кінець на руку і каже:
- Спускайте мене.
Почали спускати, дуже довго спускати, що аж дістали дна, на іншому світі. Став Котигорошко там ходити і дивитись, і угледів палац великий. Увійшов в той палац, а там все у золоті і дорогому камінні, та аж сяє. Іде він палацом, і вибігає назустріч йому королівна. Та така ж гарна, що ніде на світі більше такої немає.
- Чоловіче добрий, - каже, - чого ти сюди прийшов?
- Та я, - відповідає Котигорошок, - шукаю діда маленького, а борода аж за ним волочеться.
- Дідок свою бороду з дуба визволяє. – Каже вона. – Та не йди до нього, він тебе вб’є. Вже багато люду повбивав.
- Не вб’є, - каже Котигорошко, - адже то я йому ту бороду защепив. А ти чого тут живеш?
- Та мене цей дід вкрав і в неволі тримає.
- То я тебе визволю. Веди мене до нього.
Вона й повела. Прийшли до дідка, а він вже визволив бороду. Побачив Котигорошка і каже:
- Ти чого прийшов? Битися чи миритися?
- Де ж з тобою миритися, - каже Котигорошко, - будемо битися.
Почали вони битись. Довго бились, та таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді разом із королівною зібрали все золото та дороге каміння у три мішки, і пішли то тієї ями, якою спускались. Прийшли, і Котигорошко гукає:
- Агов, товариші, чи ви ще є?
- Є!
Він прив’язав до шнура один мішок і сіпнув, щоб тягнули. Витягнули, і спустили знову шнур. Він прив’язав другий мішок.
- І це ваше, - каже.
Тоді і третій мішок віддав їм. А тоді прив’язав королівну і каже:
- А це вже моє.
Витягнули ті троє королівну, ще Котигорошка треба тягнути. А вони радяться:
- Навіщо нам його тягнути? Нехай і королівна наша буде. Підтягнемо його вгору, а тоді пустимо, - він впаде і розіб’ється.
А Котигорошко здогадався, що вони надумали. Взяв прив’язав до шнура каменюку і гукає:
- Тягніть мене.
Вони підтягнули її високо, і кинули. Каменюка тільки гуп!
- Отакі ви добрі, - каже Котигорошко.
Пішов він підземним світом. Коли найшли хмари, вдарив дощ і з градом. Він заховався під дубом, аж чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз до них і прикрив їх своєю свитою. Пройшов дощ, прилітає великий гриф, їхній батько. Побачив, що діти від дощу вкриті і питає:
- Хто ж це вас вкрив?
А діти відповідають:
- Як не з’їси його, то ми розкажемо.
- Ні, - каже, - не з’їм.
- Під дубом чоловік сидить, то він нас накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка і каже:
- Кажи, що ти хочеш. Я тобі все що завгодно дам, бо то вперше, що діти мої залишились живі. А то все я полечу геть, а тут дощ і з градом, вони в гнізді і потонуть.
- Винеси мене, - каже Котигорошко, - на верхній світ.
- Непросте ти захотів. Та що зробиш, треба летіти. Візьмемо з собою шість діжок м‘яса та шість діжок води. Як я летітиму і поверну голову вправо, то ти мені дай трохи м‘яса, а якщо вліво - то трохи води. А інакше не долечу і впаду.
Взяли вони шість діжок м‘яса та шість діжок води, сів Котигорошко на грифа, та й полетіли. Летять і летять, як поверне гриф голову направо - Котигорошко дає йому шмат м‘яса, а як наліво - то трохи води. Довго так вони летіли, вже от-от долетять до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в діжках уже ні шматочка м‘яса нема. Тоді Котигорошко відрізав в себе литку і дав грифові. Вилетіли, і гриф питає:
⁃ Чого це ти мені такого доброго м‘яса дав аж наприкінці?
Котигорошко показав свою ногу і каже:
⁃ От чого.
Тоді гриф виригнув литку, полетів за цілющою водою, покропив ногу, литка і приросла.
Гриф тоді повернувся до своїх діток, а Котигорошко пішов шукати своїх побратимів. А вони вже пішли туди, де тої королівни батько був. Там собі поживають і тільки сваряться між собою: кожен хоче з королівною оженитись, і все ніяк не помиряться між собою.
Аж приходить Котигорошко. Вони полякались, а він їм каже:
⁃ Ви мене зрадили, то мушу я вас покарати.
І покарав.
А сам одружився з королівною, і вони собі добре тепер живуть.