Колись давно жив собі хлопець-сирота. Він був такий бідний, що біднішого й бути не може. Задумав він виполоти кусок лісу, щоб хоч город посадити, але навіть мотики в нього було, вирішив рубати дерева — та й сокири не було. Тільки й того майна в сиротини, що ніж завбільшки із палець. А їсти хочеться! От і мусив хлопець вишукувати по лісових хащах, по горах, дикі їстівні плоди.
Іде він одного разу лісом, аж бачить — росте величезне дерево дуже цінної породи. Подумав хлопець: а що якщо зрубати те дерево й обміняти на кукурудзу, то їжі вистачить аж на цілий місяць. Тільки як же його повалити без сокири? Адже те дерево — в два обхвати завтовшки, а в нього є тільки ніж завбільшки із палець...
Став хлопець ножем різати те дерево. Та де там йому! Тільки подряпинку зробив на дереві, а вже стомився. Стоїть він і голову ламає, що ж йому робити.
Аж тут прилетів шуліка.
- Що це ти тут робиш? — питає в хлопця.
Той і розповів йому, що немає в нього ні мотики, щоб город посадити, ані сокири, щоб рубати дерева і продавати на дрова. А їсти хочеться, тож і мусить малим ножиком зрізати дерево.
- Слухай-но, сиротино, йди зараз додому,— каже йому шуліка.— Поший велику торбу й завтра принеси її мені сюди. Я тобі допоможу.
Хлопець так і зробив.
Шуліка взяв ту торбу в лапи й полетів шеть. Довго його не було, а потім приніс повнісіньку важку торбу. Заглянув у неї сиротина — аж там стільки золота й срібла, що й не злічити. Срібло виблискує, наче місяць, а золото, мов сонечко сяє.
⁃ Де ти взяв стільки золота й срібла? — питає хлопець у шуліки.
⁃ На небі його — як сміття, — відповідає той. — Срібло нападало з місяця, золото — з сонця.
Подякував хлопець шуліці, попрямував додому, купив собі все необхідне і став жити щасливо.
А поряд з ним жив багатій Занг Ту Сау, дуже жадібний і ненаситний.
Почув він, що в бідного сиротини з`явилась торба повна золота й срібла,- і не може їсти, і не може спати, все думає, як би йому роздобути такий скарб. Аж схуд так, що одні кістки лишились, так вже йому хотілося золота й срібла! Став він думати й гадати — аж почорнів од дум. Нарешті придумав: треба й собі стати сиротою.
Якось, коли його батько й мати позасинали, він узяв ножа та й зарізав їх.
— Тепер і я сирота! — зрадів Занг Ту Сау.
Він узяв ножа завбільшки із палець і пішов у ліс — зрізати цінне дерево в два обхвати завтовшки.
Прилетів шуліка, розпитав його що він таке робить і чому, і теж звелів пошити велику торбу. Занг Ту Сау приніс торбу і став просити, щоб шуліка взяв і його з собою,— він сам набере собі в торбу і срібла, й золота. Довго просив, і нарешті шуліка погодився. Занг Ту Сау набив свою торбу сріблом і одвіз її назад на землю. Потім зажадав, щоб шуліка мерщій ніс його по золото. Шуліка відніс. Пожадливий багатій заходився нагрібати золото і ніяк не міг зупинитися: все було йому мало.
От уже й ніч доходить кінця, а він усе гребе.
Прокинулося сонце, Зангові Ту Сау стало жарко. Дивиться — а сонце зовсім поряд. Став він тікати, та було вже пізно. Сонце розгнівалося і спалило його на попіл.