Одного разу копав бідний чоловік канаву біля дороги. І так сталось що йшов тою дорогою сам король, та й спитав чоловіка:
- Скажи мені, голубе, скільки ж ти береш за день своєї важкої роботи?
- Ой найвеличніший пане, я беру три гроші.
Король дуже здивувався, і спитав його як він може прожити на три гроші.
- Ой найясніший пане, на них ще би якось жилось. Але я один повертаю, один даю взайми, а на третій живу.
Король думав-думав, що те все означає, аж замакітрилось йому в голові, але так і не второпав про що то. От і признався чоловіку, що не втямить як то розуміти.
- Та ж як, найласкавіший пане, так воно і є. Адже я годую старого і слабого батька, отже – йому повертаю один гріш, адже і він мене годував. Годую також і малого сина, отже – йому позичаю, щоб він мені повертав коли я буду старий. А на третій гріш сам живу.
- Якщо так, то добре, - зрадів король. – Розумієш, голубе, маю я дванадцять радників, і чим більше плачу їм, то тим більше нарікають що не мають за що жити. Візьму та й загадаю їм твою загадку. А коли прийдуть до тебе і будуть питатись, то не кажи їм відповіді, поки образу мого не побачиш.
Отак сказав король, обдарував бідняка купкою дукатів, і пішов назад до замку.
Прийшов, і одразу наказав прийти до себе тим дванадцятьом радникам, а тоді каже їм:
- Ви не можете прожити на королівську платню, а в нашій країні є чоловік, який заробляє три гроші в день, та й з них один повертає, один позичає, а на третій сам живе, та ще й чесно живе. Тепер ви, такі мудрі, скажіть мені як таке можливо. А якщо через три дні не скажете, накажу вас всіх повиганяти з королівства, щоб дарма хліба не їли.
Пішли додому мудрі радники, похиливши голови, та й сіли радитись: як таке розуміти? Кожен з них хотів показати що він наймудрійший, але жоден не міг позмагатись розумом з простим чоловіком. Минув перший день, за ним – другий, а на третій мали вони прийти із відповіддю до короля, але нічого не змогли відгадати. Тоді хтось їм підказав, щоб шукали чоловіка, який їх порятує. Знайшли вони його, та й миттю всі до нього попрямували. І давай його і просити і погрожувати, щоб розказав їм як так з трьома грошима можливо. Але він ні на секундочку не злякався. Розказав їм про королівський наказ, що якби образ короля йому показали, то себе би порятували.
- Як же можемо ми, прості люди, тобі королівський образ показати? – бідкались радники. – Адже король не погодиться до тебе прийти як би ми не просили, та й ти до нього не підеш. Скажи нам як є воно.
- Якщо ви самі не додумались, то з чужого борошна хліба не спечеш.
Тоді взялись вони до останнього, що змогли придумати. Наобіцяли йому золоті гори, принесли купу грошей, так що й без королівської милості жити міг. А він їм – ні слова. А коли вже насміявся з них вволю, що такі мудрі радники, а з загадкою ніяк справитись не можуть, то витягнув з кишені одного з дукатів, якого від короля отримав, та й каже:
- Ось дивіться, на дукаті королівський образ, сам король мені його подарував. Тому королівського наказу я не порушу, нічого мені боятись. І як захочу – то розкажу вам.
І відгадав їм загадку.
Радники ті зраділи, і коли бідний чоловік з ними мудрістю своєю поділився, пішли до короля. Та король одразу зрозумів що й до чого, і звелів одразу кликати до себе того чоловіка:
- Скажи мені, голубе, - питається король, - як же посмів ти, чесний чоловік, порушити мій наказ?
- О найвеличніший королю, не порушував я наказу, мовчав як могила, аж поки образу вашого не побачив. Маю і зараз його при собі, ви самі мені його подарували.
Чоловік витягнув королівського дуката, і розказав усю пригоду з мудрими радниками, як ті просили та й погрожували, як обдарували його і як він з них насміявся.
- Ну, - сказав йому на те король, - якщо ти, простий чоловік, маєш більше розуму ніж мої дванадцять радників, то не будеш більше копати канави, а будеш біля мого двору жити, і зі мною раду творити. А ви, - повернувся до радників, - Як же не соромно вам? Як з вами поступити? Тепер не збільшу вам платні, а навпаки, з неї вирахую.
З того часу радники більше не просили підняти їм платню.