Кирило Кожум’яка
Колись давно правив у Києві князь Володимир, а біля Києва був змій, і кожного року посилали йому данину – молодого парубка чи дівчину. Настала черга князевій доньці вирушати до змія. І що ж має робити, всі городяни давали дітей, то і він мусить.
Послав князь в дань змієві свою доньку. А вона така красива була, що й описати неможливо. Змій її і полюбив. Одного разу вона підлестилась до нього і питає:
- Зміє, - каже, - а чи є на білому світі такий чоловік, що може тебе подужати?
- Є, - каже той, - у Києві над Дніпром. Коли топить хату свою, то дим аж до самих небес стелиться, а коли вийде до Дніпра мочити кожі (бо він Кожум’яка), то не одну несе, а одразу дванадцять, а коли набрякнуть вони від води в Дніпрі, то я в них вчеплюсь, чи витягне він? А йому байдуже, як потягне то і кожі і мене на берег ледь не витягає. От тільки його я й боюсь.
Князівна уважно слухала, все запам’ятала, та й стала думати як їй додому звістку послати, щоб на волю вибратись. Адже нікого біля неї не було, тільки один голубок. Вона його вигодовувала ще як вдома була. Думала-думала, і написала звісточку до батька.
«Дорогий батьку, - пише, у вас в Києві є чоловік на ім’я Кирило, на прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих людей, щоб він зі змієм бився та мене, нещасну, з неволі визволив. Умилостивіть його і словами, і подарунками, щоб не образився за якесь слово на вас, та щоб не відмовив!»
Написала звістку, прив’язала голубові під крильце, і випустила його. Голуб майнув в небо, та й прилетів додому, до княжого двору. Молодші діти бігали по подвір’ю і побачили його.
- Таточку, таточку, - кричать, - дивись, від сестриці голубок прилетів!
Князь спершу зрадів, а потім засумував:
- Мабуть, той нечистий ірод вже погубив мою любу дитину.
Коли взяв голубка то побачив під крильцем звісточку. Відв’язав її, прочитав. І одразу покликав до себе старшину. Питає:
- Чи є у нас чоловік, якого звуть Кирило Кожум’яка?
- Є, - відповідають йому, - над Дніпром живе.
- Як же з ним говорити, щоб не образився та допоміг?
Порадились всі разом і послали до нього найстаріших. Прийшли вони до його хати, заглянули в двері, та й злякались. Бачать, сидить Кожум’яка до них спиною, мне руками аж дванадцять кож, тільки й видно як біла борода ходуном ходить. Тоді один з них: «Кахи!»
Кожум’яка почув, здригнувся, а кожі тільки трісь, трісь! Всі дванадцять і потріскали. Обернувся до посланців, а вони йому кланяються:
- Прислав нас до тебе князь із проханням…
А він на них не дивиться і навіть не слухає. Розсердився на них за те, що кожі порвані.
Вони давай знову його просити, навколішки стали. Але ні, не слухає їх, то й пішли засмучені, похиливши голови.
Сумує князь, сумує з ним і вся старшина.
- А чи не послати нам до Кожум’яка ще молодших?
Послали молодших, але і ті нічого зробити не змогли. Мовчить та не відзивається, так образився за порвані кожі. Думав – думав князь, і послав до нього малих діток. Ті прийшли, стали благати, стали плакати. Не витримало серце Кожум’яки, став і сам собі з ними плакати, та й каже:
- Гаразд, заради вас буду битись зі змієм.
Пішов до князя:
- Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли!
Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, взяв булаву, таку що більше 10 пудів, і пішов до змія.
А змій до нього:
- Що, Кириле? Прийшов ти до мене битися чи миритися?
- Та куди ж тобою миритися, будемо битися, нечистий ти іроду!
Як почали вони битися, то аж земля гуде. Змій розбіжиться, схопить Кирила зубами – та й кусок смоли відірве, розбіжиться і кігтями схопить, то й коноплю вирве. А Кирило йому як дасть величезною булавою, то й зажене в землю. А змію гаряче, горить вогним, поки збігає до Дніпра, щоб холодної води напитись та охолодитись, то Кирило знову коноплею обмотається і смолою обсмолиться.
Вискакує змій з води, жене на Кожум’яку, а той йому булавою раз, два – надавав, і так б’ються, що аж іскри скачуть. Отак розігрів Кирило змія, як коваль розігріває метал у горні до червоного, що нечистий аж захлинається, аж земля під ним стогне.
А кругом по горах стоїть народ, тремтить та за голови хапається, чекає що то буде. Аж раптом змій – бабах! Аж земля затряслась. Народ аж сплеснув руками:
- От так Кирило! От так Кожум’яка!
А Кирило, вбивши змія, звільнив князівну і повернув князю. Князь навіть не знав як йому дякувати. І з того часу те урочище, де Кирило жив, зветься Кожум’яками.