Івасик - Телесик
Жили собі дід та баба. Вже й постаріли, а дітей нема. Журяться вони:
«Хто нашої смерті догляне, що в нас дітей нема?». От баба й просить діда:
- Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені там деревинку. Зробимо колисочку: я покладу ту деревинку в колисочку та й люлятиму. От буде мені хоч забава!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить.
Послухався дід - поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.
Поклала баба деревинку в колисочку - люляє й пісні співає:
Люлі-люлі, Телесику,
наварила кулешику!
Стань з ніжками і з ручками -
буду тебе годувати!
Люляла-люляла та й полягали вони ввечері спати.
А вранці встають - аж з тієї деревинки та зробив ся синочок маленький. Дід з бабою так зраділи! Та й назвали того синочка Івасик-Телесик.
Росте їхній синочок та й росте, і такий виріс гарний, що баба з дідом не можуть натішитись. От як підріс він, то й каже:
- Зробіть мені, тату, золотий човник та й срібнеє веселечко: я буду на ньому плавати, рибку ловити і вас годувати.
От дід зробив для синочка золотий човник і срібне весельце, спустили його на річку - та й поплив собі Івасик - Телесик. Та й плаває він по річці, ловить рибку та годує діда й бабу.
Наловить та віддасть, і знову поплине. А мати йому їсти носить на бережок. Та й каже:
- Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому на сніданок, принесла до берега та й стала кликати:
Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув: «Ближче, ближче, човнику, до бережка - це ж моя матуся снідати принесла!»
Пристав до бережка - наївся, напився, відштовхнув золотий човник срібним весельцем та й поплив далі рибку ловити...
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай кликати грубим голосом:
Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує: «То ж не моєї матусі голос! Пливи, пливи, човнику, далі!» Махнув весельцем - човник і поплив. А змія постояла та й пішла собі геть.
От мати наварила Телесикові на обід, принесла до бережка та й кличе:
Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він і почув: «Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матуся мені обідати принесла!»
Пристав до бережка - наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відштовхнув човник - та й поплив знову.
А змія знову приходить до берега та гукає грубим голосом:
Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що це не материн голос, та й махнув весельцем:
- Пливи, пливи, човнику, далі! - човник і поплив.
Змія бачить, що нічого не виходить, та й пішла до коваля:
- Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової мами. Коваль і скував.
Змія прийшла до бережка та й стала гукати:
Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
І він подумав, що то матуся гукає його:
- Ближче, ближче, човнику, до бережка - то ж мені моя матінка їсти принесла! - та й пристав до берега. А змія його - хап!..
Схопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить:
- Зміючко Оленко, відчини!
Оленка відчинила, змія з Телесиком ввійшла в хату.
- Зміючко Оленко, розтопи піч так, щоб аж каміння тріскалось, та спечи нам Телесика, а я піду гостей покличу та будемо обідати.
Та й полетіла гостей скликати.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння тріскається, та й каже:
- Сідай, Телесику, на лопату!
А він їй: «Як же його сідати - не вмію я… »
- Та вже сідай! - каже Оленка.
Він і кладе на лопату руку: «Так?» - питається.
- Та ж ні, сідай весь.
Він кладе голову: «Мабуть, так?»
- Та ні ж, ні! Сідай зовсім!
- А як же? Може так? - та й кладе ногу.
- Та ні ж, - каже Оленка. - Ні, геть не так!
- Ну, то покажи мені, - каже Телесик, - бо я не знаю як.
Вона й давай показувати, та тільки сіла, а він за лопату - шурх! - та й укинув Оленку в піч і заслінку затулив.
А сам замкнув хату, заліз на найвищого явора та й сидить.
От змія прилітає та ще й з гостями:
- Зміючко Оленко, відчини!
Нічого.
- Зміючко Оленко, відчини!
Не відповідає.
- От лиха Оленка - вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, порозсідались за столом.
Вийняла змія з печі гостину та й їдять - думають, що то Телесик.
Змії добре поїли, повиповзали надвір та й качаються по траві.
- Покочуся, повалюся, Телесикового мʼясця наївшись!
А Телесик із явора промовляє:
- Покотіться, поваліться, Оленчиного мʼясця наївшись!
Змії слухають: «Звідки це?» Та знов качаються:
- Покочуся, повалюся, Телесикового мʼясця наївшись!
А він їм знову:
- Покотіться, поваліться, Оленчиного мʼясця наївшись!
Вони далі: «Шо воно таке промовляє?». Кинулись шукати, дивитися та й угледіли Телесика на найвищому яворі. Взялись вони того явора гризти. Гризли-гризли,
аж зуби собі всі переламали - але явора не перегризти. Кинулись до коваля:
- Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб ми того явора перегризли!
Коваль і покував. Вони як почали знову гризти. От-от уже та й перегризуть.
Коли це летить табун гусей. Телесик став їх просити:
Гуси-гуси, гусенята,
візьміть мене на крилята!
Та понесіть до батенька - а в батенька їсти й пити,
ще й хороше походити!
- Нехай тебе середні візьмуть! - кажуть гуси. А змії далі гризуть.
Аж летить знову табун гусей. Телесик і цих просить.
Гуси-гуси, гусенята,
візьміть мене на крилята!
Та понесіть до батенька - а в батенька їсти й пити,
ще й хороше походити!
То й ці йому відмовляють: «Нехай тебе задні візьмуть!»
А явір вже аж тріщить! відпочили змії, та й знов взялись гризти; відпочили, та й знов.
Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить, слізно благає:
Гуси-гуси, гусенята,
візьміть мене на крилята!
Та понесіть до батенька - а в батенька їсти й пити,
ще й хороше походити!
І ці кажуть: «Нехай тебе заднє візьме!» - та й полетіли.
Сидить білолашний Телесик - от-от явір упаде, от-от він між зміями пропаде! Коли це летить собі одненьке гусеня -
відбилося, насилу останнє летить. Телесик до нього:
Гусе-гусе, гусенятко,
візьми мене на крилятко!
Та понеси до батенька -
а в батенька їсти й пити,
ще й хороше походити!
А воно йому:
Сідай! - каже, - та й взяло його на крила. Та втомилось вже сердешне - і низько летить. А змія за ним погналась - вхопити хоче. Та таки не наздогнала.
От гусеня принесло Телесика та й посадило його на причілку хати, а само ходить по двору, пасеться.
Сидить Івасик-Телесик на причілку та й слухає, що в хаті говориться.
А баба напекла пиріжків, виймає гарячі з печі й каже:
- Це тобі, діду, пиріжок, а це - мені пиріжок!
А Телесик знадвору гукає:
- А мені?
От вона далі виймає пиріжки:
- Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це - мені!
А Телесик знов:
- А мені?
Дід та баба й почули.
- Що це гукає? Чи ти чуєш, діду, щось наче знадвору? Та то вчувається мабуть - каже дід.
То баба далі виймає:
- Оце тобі, діду, пиріжок, а це - мені!
- А мені? - гукає Телесик.
- Та ж таки щось там озивається! - каже баба та як вигляне у вікно - аж там Телесик сидить.
Вони тоді з хати вискочили - та вхопили його, та внесли в хату, та й такі раді!
А гусенятко ходить по двору, то баба й побачила його:
- Он гусятко ходить по двору, зараз впіймаю та заріжу.
І вже хотіла йти. А Телесик і каже:
- Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте краще його! Якби не воно, то я б і не був з вами.
От вони нагодували його, напоїли, ще й під крильця пшонця доброго насипали. Гусенятко й полетіло собі. От вам і казочка, а мені - бубликів вʼязочка.