Казки народів світу

Жив собі один чоловік і мав він сина. І надумав той син стати мисливцем. Хоч батько і не хотів того проте син таки став мисливцем. І пішов по світу  побачити, як той світ живе.

Довго він ходив аж доки потрапив у ліс. Іде лісом, а назустріч йому бабуся старенька.

– Добридень, бабусю!

– Добридень, синку! Куди йдеш?

– Іду, бабусю, на полювання.

– Добре тобі. Ти йдеш собі на полювання, а я умираю з голоду й холоду. Їсти нема і вбратися нема в що. 

Витяг він тоді з торбинки хлібець, а з кишені кілька золотих монет і віддав старенькій. І далеко вже відійшов від неї, а вона кричить йому вслід:

– Ей, мисливцю!

Він зупинився.

– Там у лісі, – каже старенька, – є дуб великий. На тім дубі страшенно б’ються ворони. Вбий одного, і з нього упаде плащ. Ти той плащ візьми, а з ворона витягни серце і з’їж. Як після того плюнеш, то з рота вилетить золото. Скільки раз плюнеш, то все золото буде падати. А як сядеш на того плаща, то полетиш на нім куди забажаєш.

Знайшов мисливець того дуба. І справді -  б’ються на нім ворони. Стрілив він в одного ворона, і зробилося так, як бабуся сказала – плащ з нього впав. Розрізав він тоді того ворона, узяв його серце і з’їв. І справді, як плюне – золото. Сів він на плащ, та й полетів поверх лісу. Пролетів трохи хлопець і наказав: "Сідай, плащ!". Плащ опустився на землю. Узяв він плащ, закинув на плече і пішов далі. Ішов, скільки йшов, і надибав будиночок. А в будиночку живуть старенька бабка і її дочка. Побачила дочка молодого мисливця, і дуже сподобався він їй.

Та бабка була чарівниця. Каже вона дочці:

– Виходь і клич його в хату. Він має плащ, що на нім літати можна, і плює золотом, бо з’їв серце ворона.

Дівчина вибігла надвір і кричить:

– Мисливцю, зайди до нас!

Він заходить, а бабка й каже:

– Ви йдіть з моєю дочкою в другу кімнату, а я приготую щось їсти й пити.

Заварила бабка своє зілля, кличе дівчину й каже:

– Дай йому це випити, і він серце ворона з нього вийде. А ти з‘їж те серце сама.

Дала дівчина мисливцеві того пиття, він випив і виплюнув серце, а вона взяла та й з‘їла його. Тоді бабка каже дочці:

– Є така гора, що на неї ніхто не може вилізти. На тій горі є багато золота і коштовного каміння. Скажи хлопцеві, нехай летить на своєму плащі на ту гору і набере скільки нести зможе. І сама їдь з ним.

Хлопець знав, що воронячого серця у нього вже нема, а дівчина каже про ту гору. "Полечу", – думає він. Сіли вони з дівчиною на плащ, а бабка тихенько каже дочці:

– Як візьмете там, що треба, - я нашлю на нього сон, він засне, а ти сідай на той плащ і мерщій додому.

Так воно й сталось. Полетіли вони, набрали, всього, та й бабка наслала на нього сон. Захотілося мисливцеві спати. Каже він до дівчини:

– Давай ляжемо, перепочинемо трохи, а тоді полетимо назад.

Тільки він заснув, а дівчина на плащ вскочила та й полетіла. І лишився він на тій горі сам.

Пробудився хлопець. Коло нього – ні дівчини, ні плаща. І злізти з гори не годен. Аж тут приходять три велетні. Подивилися на нього, і один з них каже:

– Це що за черв’як?

– Стань на нього ногою і розчави, – каже другий.

А третій сказав:

– Не треба. Лишімо його. Як він і візьме щось на нашій горі, то все одно не злізе. А як полізе вище, то, може, вітри його понесуть.

Так і пішли велетні. А він поліз на гору. Ліз все вище і вище. А там зробився легкий, як пір’їнка, та й поніс його вітер. Довго носив ним вітер, поки не закинуло хлопця у царський город. А то була ніч. Помацав він навколо – капуста. Почав він ту капусту їсти. І перекинувся на осла. "Як я вже осел, – думає він, – то хоч наїмся капусти". Намацав він ще одну головку. Як почав її їсти, то знову зробився чоловіком. Тоді взяв головку капусти, від якої ослом станеш, і головку з другої грядки, щоб можна було знов чоловіком стати, та й іде з тою капустою до бабки-чарівниці і її дочки. Помастився сажею, та поміняв одежу щоб його не впізнали. Підходить він до їхньої хати, а бабка подивилася у вікно та й каже дочці:

– Дивися, мужик іде. Ану поклич його до хати. Побачимо, що з нього взяти можна.

Дівчина вийшла й гукнула:

– Ходіть до нас на чай!

Мисливець зайшов, і вони не впізнали його. Бабка й питає:

– Звідки ви йдете й куди?

– О! Ходив до одного царства за капустою. Дуже хороша капуста. Я дістав її й несу своєму царю. А мій цар дуже сердитий. Як не зроблю, що він скаже, то відрубає мені голову.

Бабка зацікавилася.

– Ану, покажи ту капусту.

Він показав головку капусти, що від неї ослом станеш. Бабка й питає:

– А можна відрубати собі шматочок?

– Можна.

Бабка врубала собі тої капусти і понесла на кухню. Та не могла витерпіти бабка і покуштувала тої капусти. І одразу перекинулася на ослицю. Та й не заходить у кімнату, а пішла другими дверима надвір. Дивляться люди, ходить по подвір’ю ослиця. А дівчина чекає – нема матері. Послала вона тоді служницю. "Подивися, чого мами так довго нема". Зайшла служниця на кухню – нема бабки, лиш миска з капустою на столі стоїть. То служниця взяла й покуштувала тої капусти. Та й враз перекинулась на ослицю. І пішла та ослиця надвір. А дівчина чекає – нема ні матері, ні служниці. Пішла й вона на кухню. Та забачила той капустяний салат і покуштувала. Зробилася й дівчина ослицею. І пішла надвір.

Лишився мисливець у кімнаті один. Виходить він надвір, а три ослиці ходять по подвір’ю. Узяв він тоді доброго бука та давай бити їх. Вигнав на дорогу і думає: "Пожену їх до мельника". Пригнав він їх до мельника і каже:

– Беріть цих трьох ослиць і годуйте їх три місяці.

– Чим же їх годувати? – питає мельник.

– Встанете рано, беріть доброго бука і дайте кожній по три буки. І їсти нічого не давайте. На обід три буки і їсти дайте, але мало. Увечері знов по три буки і їсти не давайте нічого. А я прийду за ними через три місяці.

Витяг мисливець із кишені жменю золота і дав мельникові. Мельник і погодився. А мисливець повернувся у дім тої бабки і став жити там.

Як минуло три місяці, пішов мисливець до мельника. Бабка не витерпіла тих буків і вмерла. Лишилися тільки дочка й служниця. Закопали мисливець з мельником стару ослицю, а тих двох мисливець повів до бабиного дому. І там каже:

– Ви витягли з мене серце ворона і відібрали плащ. Я буду без плаща і без золота, але вами буду орати, як кіньми.

Ослиця-дівчина тоді просить його:

– Перекинь нас у людей. І я буду тобі за жінку, а ти мені за чоловіка. Служниця буде нам служити. Плащ твій є, і серце ворона віддам тобі.

А була вона дуже гарна, та дівчина. І він хотів мати її за жінку. Узяв він тої капусти, що перекидає на людей, та дав обом, і вони знову зробилися людьми. Дівчина й каже:

– Ось твій плащ. А серце я дам тобі згодом.

– Не треба. Все одно мені, чи я плюну золотом, чи ти. Ти тепер жінка моя, – сказав він.

І оженився мисливець на тій дівчині. І жили вони дуже добре. Так мабуть живуть і сьогодні, як ще не вмерли.