За щучиним велінням
Жив-був старий і мав він три сини. Два були розумними, а третій, Омелько, - дурачина. Ті двоє цілий день працюють, а Омелько лежить собі на печі та й знати нічого не хоче. Одного разу поїхали старші брати на базар, вдома залишись їхні дружини та Омелько. Невістки стали просити його:
- Сходи, Омельку, на річку по воду.
А він їм з пічки відповідає:
- Не хочеться мені.
- Сходи, Омельку, а то брати твої повернуться з базару, але гостинців не привезуть.
- Ну, гаразд.
Зліз Омелько з пічки, вдівся, взувся, взяв відра та сокиру та й пішов на річку. Прийшов Омелько на річку, глянув в проруб, а там – щука! Постарався Омелько, та й дістав рибу з річки. Втішився:
- От і рибка на уху, повезло.
А тут раптом щука людським голосом до нього:
- Відпусти мене, Омеляне. Все що захочеш для тебе зроблю. Скажи тільки «за щучиним велінням, за моїм хотінням».
- А ти не обманиш мене?
- А ти загадай бажання і побачиш.
- Ну, гаразд. Хочу, щоб відра самі додому пішли. За щучиним велінням, за моїм хотінням, ідіть, відра, додому самі.
Тільки вимовив чарівні слова, відра тут же покрокували вгору додому. Омелян кинув щуку в проруб, відпустив, і гайда за відрами додому.
Наступного дня невістки відправили Омеляна в ліс за дровами. Він зібрався, вийшов, сів в сани, а коня не запряг. Невістки з нього сміються:
- Куди ж ти, дурачино, поїдеш без коня?
А Омелько тільки тихенько сказав:
- За щучиним велінням, за моїм хотінням, їдьте, сани, в ліс самі.
Приїхав Омелько в ліс на санях, оглянувся і каже:
- За щучиним велінням, за моїм хотінням, сокиро, рубай дрова, а ви, дрова, складайтесь в сани самі і самі пов’яжіться.
Одразу ж все було виконано, сокира порубала дрова, дрова пов’язались у в’язанки і вклались в сани. Повертався Омелько додому з лісу, а люди повиходили подивитись на чудо-чудне и диво-дивовижне – самохідні сани.
Про те чудо дізнався чар. І послав він по Омелька найголовнішого свого вельможу.
- Привези в мій палац дурачка- Омелька, інакше зніму тобі голову з пліч.
Головний вельможна дав Омельку ізюму, чорносливу, пряників, і каже:
- Омельку, ну що ж ти лежиш на печі? Поїхали до царя.
- Та не хочеться мені.
- Омельку, цар тобі подарує каптан червоний, шапку, чоботи. Будь-ласка!
- Ну, гаразд. Ти йди вперед, а я слідом за тобою. За щучиним велінням, за моїм хотінням, їдь, піч, до царя сама.
Кути в хаті затріщали, дах захитався, стіна вилетіла, і піч сама поїхала по вулиці, по дорозі і прямо до царя.
Приїжджає на царський двір Омелько, а в цей час у вікно виглядає царська донька, Марічка-царівна. Омелько побачив її і вікні, почув, як вона тихенько над ним сміється, і каже:
- За щучиним велінням, за моїм хотінням, нехай мене полюбить царська донька.
Зайшов Омелько в царські палати, а в царя в дворі вже крик та сльози. Марічка-царівна за Омельком сумує і просить царя, щоб він видав її заміж за нього. Розсердився цар через те, що доньці його простолюдин до серця припав, і наказав Омелька та Марічку закрити в бочку і кинути в море.
Слуги виконали царський наказ, а Омелько в бочці сидить і тихенько каже:
- За щучиним велінням, за моїм хотінням, нехай бочка розвалиться і новий палац з’явиться!
В ту ж секунду бочка розлетілась, і поряд з царським палацом виріс новий – всім палацам палац, немає на світі кращого. Подивувася цар чудесам небаченим та нечуваним і погодився на весілля. І був пишний бенкет, одружився Омелько з Марічкою-царівною і став правити царством.