Казки народів світу

Давним-давно жила маленька біла, як сніг, курочка. Вона відрізнялась від свох подруг тим, що мала гребінець не простий, а золотий, який сяяв, наче сонечко. Звичайно, вона була певна своєї краси і вірила, що гідним чоловіком їй може бути тільки король. Одного чудового дня вона вийшла подзьобати зернят і раптом біля дороги знайшла діамант. Це був величезний коштовний камінь, здавалося, він блищав у сто разів дужче за сонце. «Оце так удача! – подумала наша красуня. – Віднесу-но я цей діамант до королівського палацу. Нарешті знайшовся привід зустрітись з королем. Я подарую йому цю коштовність, і, певна річ, побачивши мене, король відразу запропонує мені руку та серце».

Курачка вбралась якнайкраще. Замість медальйона на шию вона почепила кошичок, у якому заховала знайдений діамант, після чого й пішла до палацу. Від щастя гребінець на її голові засяяв ще яскравіше. Подруги обступили її і стали розпитувати:

- Куд-куди це ти так поспішаєш, кралечко?

- Я йду до палацу виходити заміж за короля. Треба подарувати йому діамант для обручки.

Усі, хто почув це, разу шанобливо розступились перед курочкою. Кожен справді бажав їй стати королевою, і лише злий вовк сприйняв це як звичайне куряче базікання. Він затаївся у найтемнішій хащі якраз у тому місці, де проходила стежка до палацу, дочекався, коли йтиме курка, і грубо прогарчав:

- Куди це ти чимчикуєш, облізла вороно?

На що курочка ввічливо відповіла:

- Я хочу зробити весільний подарунок своєму майбутньому чоловікові – королю.

- Цікаво, - прохрипів вовк, - чи вийде це у тебе після того, як я тебе з’їм?

Бідна перелякана курочка зараз же дістала з кошика свій скарбі показала вовкові. І ось що сталось далі! Щойно вовк побачив діамант, він почав зменшуватись, та так швидко, що за мить став не більшим за блоху. Курочка зловила вовка-карлика дзьобом і кинула в кошичок до діаманта, а сама пішла своєю дорогою.

Незабаром вона побачила, що стежка впирається у стовбур величезного дерева. Це був справжній король дубів. Маківкою він торкався неба і був такий неохватний, що його не обхватила б і сотня чоловіків. Столітній дуб запитав грубим басом:

- Куди це ти чимчикуєш, общипана вороно?

- Іду зробити весільний подарунок своєму чоловікові – королю – люб’язно відповіла маленька курочка.

- Тобі нема чого так поспішати, я сам подарую королю діамант. Та й хіба зможе король одружитися з тобою після того, як я тебе роздавлю? – погрозливо захитався дуб.

Маленька курочка знову дістала коштовний камінь і спрямувала його блискучі промені на дуб. Велетень почав швидко зменшуватись і перетворився на звичайну билинку, яку курочка поклала у свій кошичок.

Незабаром на її шляху розлилась широка річка. Курочка довго шукала місток, щоб перейти, але так і не знайшла.

- Річко-річенько, - попросила курочка із золотим гребінцем,- будь ласка, не мчи так швидко, дозволь переплисти тебе.

- Ще чого! Буду я зупинятись заради якоїсь мокрої курки. Я течу до морів і океанів, тож забирайся поки не пізно, - пробурчала річка.

Курочці нічого іншого не лишалось, як дістати свій чарівний діамант. Річка все вужчала і вужчала, поки не перетворилась на крапельку роси.

Корочка прихопила із собою цю росинку і знову пішла назустріч своїй мрії. Вона йшла сім довгих днів і ночей, і, нарешті, опинилась перед брамою, що вела до королівського палацу. Варта, звісно, її не пустила. Курочка пояснила їм, що йде з подарунком для короля. Стражники негайно відвели її до головного королівського радника, який, нажаль не зміг розгледіти ані гарненьких пір’їнок, ані білих як сніг грудок, ані гребінця з золотим блиском, просто подумав що курка втекла з королівського курника. Він хотів було наказати варті повернути втікачку на місце, але курочка завела мову про діамант для обручки королю.

Головний радник узяв діамант і поніс показати його володареві.

- Хто ж послав мені цей скарб? – здивувався король.

- Смішна маленька курка.

- От тобі й раз! – розсміявся король. – подякуй їй і поверни до курника.

Слуги миттю виконали наказ, схопили курочку і кинули до курника, де її мало не заклювали гордовитівгодовані королівські кури. На щастя, вона вчасно згадала про вовка:

- Порятуй мене, маленький вовчику, і я зніму з тебе закляття!

В цю ж мить вовк вистрибнув із кошичка і став рости. Незабаром він ущент розніс курник і розігнав усіх кривдників.

Курочка мов і не було нічого знов пішла до палацу. Розгніваний король наказав кинути її за високі мури в’язниці. Курочка не встигла й оком змигнути, як опинилась за гратами. В’язниця була така тісна, що вона заледве могла ворухнутись, і така темна, що з нею не могла б зрівнятись навіть найчорніша ніч. Курочка зажурилась але згадала про дуба:

- Рости-рости швидше, звільни мене, і я зніму з тебе закляття!

Маленька билинка відразу ж перетворилась на деревце, яке вперлось в стелю в’язниці й легко проткнуло дах. Велетенський дуб розвалив темну в’язницю на купу каміння.

Після цього король звелів зловити курочку і зварити з неї суп. Королівський кухар розпалив у печі вогонь й кинув нещасну в каструлю. Ось тоді то і стала у пригоді курочці чарівна росинка:

- Річко-річенько, порятуй мене. І я зніму з тебе закляття!

Росинка перетворилась на річку, залила вогонь і вихлюпнулась на сходи королівського палацу. У палаці вже плавали королівські меблі, а вода все прибувала і прибувала. Переляканий король видерся на найвищу вежу і марно сподівався на порятунок. Але маленька курочка також видерлась на ту саму вежу, поруч з ним, і тоді король розгледів її красу: і золотий гребінець, і білі, мов сніг, пір’їнки. Як шкода що він не познайомився з нею раніше! Король одразу ж закохався в курочку.

Вони зіграли пишне весілля і жили довго-довго в розкішному палаці. У них було багацько дітей, бо курочка щодня несла золоте яєчко, з якого на світ появлялись прекрасні принци і принцеси.