Густекова біда
Ніхто тепер вже й не згадає коли те було. Жили в селі Високому два брати. Старшого звали Кароль, а молодшого – Густек.
Старший брат жив в гарному кам’яному будинку, мав велике господарство, багато коней, ще більше худоби, тримав навіть двох наймитів і наймичку.
А Густек жив у глиняній халупці, мав лише маленький клаптик поля, та й той був на пагорбі і весь всипаний камінням. Коняка в Густека була лише одна, ще й сліпа на одне око, і ледве ноги переставляла.
Воно й не дивно, що Густекові діти завжди були голодні. Як же нагодувати всю сім’ю, коли п’ятеро хочуть їсти?
І по господарству Густекові не щастило. То корова здохне, то свиня, то кури нестись перестануть, хоч голодні діти щодня чекають не дочекаються того яєчка.
Все село знало важку Густекову долю. Якщо комусь не справлялось господарство, то казали:
- Та то Густекова біда на нього напала.
Одні жаліли чолов’ягу:
- Шкода Густека! Працює як той віл, а нічого з того не має.
А інші тільки рукою махали:
- Що ж вже вдієш, така його доля.
Але найменше жалів Густека його рідний брат, Кароль. Він був жадібний і дріб’язковий. Він завжди на все нарікав: серце його було як камінь, безжалісне та холодне.
Не раз було таке, що їде на ярмарок Кароль парою дужих коней, а дорогою плентається бідний Густек. Але брат-багач задере носа, відвернеться, і проїде мимо, ніби й не бачить того.
Деколи Густек заходив до брата щоб щось позичити, але той йому ніколи і нічого ні разу не дав. То хліб ще не спікся, то борошно ще не мололи в млині, то гроші саме позичив комусь і сам не має. То Густек і перестав до нього ходити.
Одного разу Густек вертався з базару і проходив повз братову хату. Вона була залита яскравими святковими вогнями. А на подвір’ї на всю округу гриміла музика – аж луна йде. Згадав Густек, що сьогодні день народження брата, забув про всі незгоди і вирішив зайти.
Заходить на подвір’я, а музика як гримне йому на зустріч. По всьому подвір’ю стоять столи, а на них миски з телятиною, свининою, курятиною. Між столами походжають наймити та розносять дзбани з пивом.
Наймит побіг сказати Каролю що до нього прийшов брат, але той до Густека не вийшов, і до столу не запросив. Сказав наймитові відвести того на кухню.
Густек від образи мало не заплакав, і хотів вже йти геть, але побачив в кухні на столі різні страви, та й так добре пахнуть, що аж дух перехоплює. І так Густек їсти захотів, що й не описати. Схопив він кістку, яка тільки перша попалась йому під руку, і вибіг на подвір’я.
Сів за стодолою і давай обгризати ту кістку. А на ній ні м’яса, ні жиру – але так Густек за неї взявся що аж засвистіло.
Раптом підняв очі і бачить: стоїть перед ним постать, тоненька, як лозинка, голова як горішок, а ноги як ті соломинки. Людина – не людина.
Густек злякано питає:
- Ти хто така?
- Я твоя біда! – тоненько запищала жахлива мара. – Дай і мені трохи погризти кістку, бо пропадаю з голоду.
- Подивись, - кажу Густек, - тут і гризти нічого. Хіба що залізеш всередину.
- А й залізу. Бачиш, яка я тоненька.
І біда вмить влізла в кістку. Густек тут же почув як вона там жадібно чмокає.
«Ох, - думає собі Густек. – Як же набридла ти мені, потворо. Скільки років вже сидиш в мене на шиї. Але тепер побачиш, що я зроблю.»
Густек дістав з кишені ножа, відрізав гілку з тополі, зробив затичку і запхнув у кістку. А зверхну ще й камнем прибив. Біда давай пищати і благати щоб він її випустив. А Густек навіть слухати не став.
- Сиди там, потворо! – каже. - Довго вже ти мене мучила, тепер хоч без тебе собі поживу.
І закопав ту кістку під кущем бузку, що ріс біля тину.
З того часту Густекові справи пішли добре. Корови давали більше молока, свині росли як на дріждях, кури чемно неслись щодня. Навіть коняка, та що була сліпа на одне око, - і та почала брикати і добре себе чути. По трохи Густек вибився із злиднів, навіть купив пару коней і збудував хороший дім замість своєї халупи.
Старший брат спостерігав за молодшим із задрістю. Недобрий він був, немилосердний, і нікому іншому, як крім себе, добра не бажав. А потім не витримав, зібрався, і пішов до брата випитувати, як же той збагатів.
Густек розповів брату все, як було. А Кароль слухав і думав собі:
«-Е ні, брате, не будеш ти рівний мені. Я вже постараюсь, звільню твою біду, нехай вона знов тобі на шию сяде»
Попрощався Кароль з братом, пішов додому і давай одразу копати під кущем бузку, той що під тином росте, шукати кістку. Знайшов кітску та й питає:
- Густекова бідо, чи ти тут?
- Тут я, тут! Випусти мене, добрий чоловіче.
Кароль витягнув затичку, а біда як плигне йому на шию, як вхопиться зі всіх сил та як запищить! Кароль почав скидати зі своєї шиї біду, але де там, вона вже вчепилась так, що й не відірвеш.
Він кинувся до хати, і тут чує – вчепилось щось йому до спини, та все важче і важче робиться, і така втома напала, наче весь день гарував. Не встиг він навіть відпочити, щоб йти в поле до орачів, аж чує що біжить пастух і гукає, що господарева найкраща корова заблукала у трясовиння. Побіг багач, скликав люд, ледве витягли напів живу корову.
Ще не встиг повернутись додому, як бачить що біжить жінка, і зі сльозами на очах гукає, що найкраща з трьох свиней зламала ногу. Мусили ту свиню зразу й зарізати.
Отак взялась до господарства Густекова біда в багачевій хаті. Дохла його худоба, падали коні, вітер зривав дах з хати, ламались вози далеко від дому.
Незабаром багатства не стало, ніби й не було його. Тільки вітер висвистував в холодній печі і шалено танцювала біда в пустих коморах. На подвір’ї стояла пара нещасних коней, і ходив біля них висохлий, як сухар, Кароль. Той Кароль, що ще недавно був скупий та багатий.
А Густек вів своє хазяйство вдало. Він добре пам’ятав, як колись бідував, і того помагав всім біднякам, які приходили до нього. За це люди любили і шанували його.
Густек дожив до глибокої старості, а коли вмирав, то заповів дітям, щоб жили чесно, та в злагоді один з одним, і завжди допомагали всім, хто попаде в біду.