Казки народів світу

Колись давно жила собі вдова, і був у неї єдиний син - Джек. Жили вони дуже бідно. А потім їхня остання корова перестала давати молоко і Джек мусив вести її на базар. 

Але не встиг він здолати і половини шляху, як трапився йому дивний дід.

- Доброго ранку, Джеку! - привітався дід.

- І тобі доброго! - привітався у відповідь Джек, а сам подумав: “Звідки цей дідок знає, як мене звати?”

- Куди прямуєш, хлопче? 

- На базар, продавати корову.

- А скажи-но мені, - засміявся до нього старий, - скільки треба бобів, щоб вийшло п’ять?

- Рівно по два у кожній твоїй руці і один у роті! - відповів Джек, бо був дуже кмітливим.

- Вгадав! А ось і ці боби! - і старий дістав з кишені жменю незвичайних бобів. - Давай мінятись - тобі боби, а мені корова.

- Іди своєю дорогою! - розгнівався Джек. Він точно знав, що боби не можуть коштувати стільки, скільки ціла корова.

- Це дивовижні боби, - почав переконувати його дід. - Посади їх звечора, і до ранку вони виростуть аж до самого неба. А якщо ні - забереш свою корову назад.

- Ну, гаразд! - погодився Джек.

Дідок повів корову за собою, а Джек заховав боби в кишеню і повернувся додому. 

- Скільки тобі дали за корову? - запитала мама, коли повернувся син.

- Нізащо не вгадаєш! - відповів Джек. - Оці чарівні боби. Якщо посадити їх звечора, то…

- Як?! - зойкнула мати. - Ти віддав нашу корову за жменьку бобів? - Із цими словами мама схопила боби і викинула їх з вікна. - От же дурень! Йди спати. Сьогодні ти залишишся без вечері. 

І Джек поплентався наверх, у свою кімнату, і ліг спати.

Зранку хлопець побачив, що боби, які мама ввечері викинула з вікна в сад, проросли. Величезна стеблина сягала хмар. Отже, старий не збрехав!

Джек відчинив вікно, перестрибнув на стеблину, і поліз по ній вгору. Так він дістався до самого неба. Тоді він побачив довгу і широку дорогу. Не роздумуючи, Джек вирушив по ній у мандри. Ішов він ішов, і прийшов до височезного будинку, на порозі якого стояла така ж висока жінка. 

Джек привітався, а потім попросив:

- Дайте мені, якщо ваша ласка, чогось поїсти.

Адже вчора він ліг спати без вечері і тепер був голодний як пес.

- Іди звідси чимшвидше, якщо не хочеш, щоб тебе самого з’їли! - відповіла йому жінка. - Мій чоловік людоїд, і його найулюбленіша страва - хлопчики, засмажені в печі. Тож забирайся геть, поки живий та цілий, тому що він от-от і повернеться додому.

- Дайте мені, якщо ваша ласка, чогось поїсти. - благав і далі Джек. - Я такий голодний, що мені всерівно, чи підсмажать мене, чи я помру з голоду.

Дружина людоїда була добра жінка. Вона повела його на кухню і дала йому скибку хліба, овечого сиру і кухоль свіжого молока. Аж раптом весь будинок затрясся від чиїхось кроків. 

- Ой, лишенько, то мій чоловік повертається додому. - скрикнула жінка. - Ну ж бо, залазь швиденько, - і вона зняла заслінку з пічки.

Як тільки Джек заховався у печі, до хати зайшов людоїд. Він був такий величезний, що здавалося, ніби в хаті виросла ціла гора. На поясі в нього висіли троє телят. Велетень їх відв’язав, віддав дружині і сказав:

- Підсмаж їх мені до сніданку! - Потім потягнув носом і запитав: - А чим це тут пахне?

- Та хіба тут чимісь пахне? - вдала здивування дружина людоїда. - Та ні, тобі здалось. Піди вмийся, а я тим часом приготую тобі сніданок.

Людоїд вийшов з кімнати. Джек хотів вистрибнути з печі і чимдуш чкурнути геть, але жінка його зупинила. 

- Не вилазь, а то він може тебе помітити, - сказала вона. - Після сніданку мій чоловік зазвичай відпочиває. Коли він засне, то ти собі підеш.

Людоїд поснідав, потім з величезної скрині дістав два мішки із золотом і почав рахувати гроші. Аж тут його зморив сон, він ліг і голосно захропів на весь дім.

Джек тихенько виліз з печі, підійшов до людоїда, взяв один мішок із золотом і поспішив до бобової стеблини. Мішок скинув вниз і тоді почав сам спукатись по стеблині. Він дуже поспішав, адже боявся, що людоїд прокинеться. Нарешті він знову був біля свого будинку. 

Він розповів мамі все, що з ним трапилось, віддав їй мішок із золотом і сказав:

- А що, мамо, чи не правий я був, коли поміняв корову на боби? Мабуть, вони й справді чарівні. 

Джек з матір’ю якийсь час жили на ті гроші. Але і вони закінчились, і Джек вирішив знову полізти нагору по бобовій стеблині.

Одного разу він прокинувся рано, і став дряпатись вгору по стеблині. Він ліз доти, поки опинився на знайомій дорозі. Джек почимчикував по ній і дістався до величезного будинку. Як і того разу, на порозі стояла висока жінка. 

Джек чемно привітався і неначе й не він вже просив:

- Дайте мені, якщо ваша ласка, чогось поїсти.

- Іди звідси чимшвидше,- відповіла дружина людоїда, - а то зараз повернеться додому мій чоловік і з’їсть тебе. 

Але Джек так благав її, що їй нічого не залишилось, як впустити бідного хлопця в дім і дати йому попоїсти.

Цього разу Джек навмисне не поспішав. Він хотів дочекатись, коли людоїд повернеться додому. Аж нарешті почулися кроки велетня і жінка знову заховала Джека в піч. 

Все повторилось як і першого разу: людоїд зайшов, запитав: “Чим це тут пахне?”, поснідав, а потім сказав дружині:

- Принеси-но мені курку, що несе золоті яйця. 

Жінка принесла, і людоїд наказав курці нестись. І курка знесла золоте яйце. Тоді людоїд ліг і голосно захропів. 

Джек тихенько виліз з печі, схопив ту курку і кинувся тікати назад до стеблини. Але курка з переляку закудкудакала і людоїд прокинувся.

- Жінко, що ти там робиш із моєю золотою куркою?! - закричав він.

Джек з усіх ніг помчав до стеблини і кинувся по ній вниз. 

Як прийшов додому, показав мамі курку і сказав:

- Несись!

І курка знесла золоте яєчко.

Кожного разу, коли Джек наказував їй нестись, курка приносла по золотому яєчку.

Але хлопцю і цього було мало. Він вирішив щераз випробувати долю в будинку людоїда.

Одного разу він встав дуже рано і поліз по бобовій стеблині. Вже добре знайомою дорогою потрапив до будинку велетня, непомітно прокрався всередину і сховався в мідному казані. 

Він недовго чекав, скоро почулись гучні кроки, і в дім зайшли людоїд із дружиною.

- Знову я чую запах цього хлопця! - закричав людоїд.

- Якщо це той негідник, що вкрав твій мішок золота і твою курку, - сказала дружина людоїда, - то він точно сидить у печі!

І велетні кинулися до печі. Але Джека там не було, адже він заховався у казані. Так вони його і не знайшли. 

Людоїд сів снідати, а наївшись приліг відпочивати і гукнув:

- Жінко, а принеси-но мені мою золоту арфу!

Велетка принесла арфу.

- Співай! - наказав людоїд.

І золота арфа заграла дуже гарно. Вона все грала і грала, аж поки людоїд нарешті не захропів.

Джек тихенько виліз із казана і навшпиньки підійшов до велетня. А тоді схопив золоту арфу і кинувся до дверей.

В цю мить арфа голосно покликала:

- Хазяїне! Хазяїне!

Велетень прокинувся і побачив, що Джек вкрав його арфу.

Джек біг щосили. Він вже був біля бобової стеблини, коли побачив, що велетень наздоганяє його. Джек почав швидко спускатись вниз, і коли людоїд добіг до стеблини, той був вже майже внизу. 

Велетень вскочив на бобову стеблину, аж та затріщала під ним. Тим часом Джек спускався все нижче й нижче, а людоїд поспішав за ним. 

Хлопець вже був на даху свого будинку і закричав:

- Мамо! Неси сокиру сюди мерщій!

Мама прибігла із сокирою в руках. Джек стрибнув на землю, схопив сокиру, і так вдарив по бобовій стелині, що мало не перерубав її з одного разу. 

Людоїд відчув, що стеблина під ним трясеться, і на мить завмер. 

Тут Джек знову з усієї сили вдарив по стеблині і цього разу вже перерубав її. Людоїд впав на землю і забився.

З того часу Джек з матір’ю зажили, як у Бога за пазухою: показували всім охочим за плату чарівну арфу і продавали золоті яйця.