Казки народів світу

Жила-була собі жінка. Вона дуже хотіла мати дитину але де ж її взяти. Тоді пішла вона до чаклунки, та й каже: 

- Мені так хочеться мати дитинку; Чи не розповіси ти, де мені її дістати?

- Чому б і ні! - сказала чаклунка. - Ось тобі ячмінне зернятко; це не просте зерно, не з тих, що селяни сіють в поле або кидають курам; посади-но його в квітковий горщик - побачиш, що буде!

- Дякую! - сказала жінка і дала чаклунці дванадцять золотих; тоді пішла додому, посадила ячмінне зернятко в квітковий горщик, і раптом з нього виросла велика прегарна квітка на зразок тюльпана, але пелюстки її були ще міцно стулені, ніби у нерозпущеного бутона.

- Яка прекрасна квітка! - сказала жінка і поцілувала гарні строкаті пелюстки.

Щось клацнуло, і квітка розпустилася. Це був точно тюльпан, але в самій чашці на зеленому стільчику сиділа крихітна дівчинка. Вона була така ніжна, маленька, всього з дюйм ростом, її і прозвали Дюймовочкою.

Блискуча лакована шкаралупа волоського горіха була її колиска, блакитні фіалки - матрацом, а пелюстка троянди - ковдрою; в цю колиску її укладали на ніч, а вдень вона гралась на столі. На стіл жінка поставила тарілку з водою, а на краю тарілки поклала вінок з квітів; довгі стебла квітів купалися у воді, у самого ж краю плавав великий пелюстка тюльпана. На ньому Дюймовочка могла переправлятися з одного боку тарілки на іншу; замість весел у неї були два білих кінських волоса. Все це було так мило! Дюймовочка вміла і співати, і такого ніжного, красивого голосу ніхто ще не чув!

Одного разу вночі, коли вона лежала в своїй колисці, через розбиту шибку пролізла величезна жаба, мокра, потворна! Вона стрибнула прямо на стіл, де спала під рожевою пелюсткою Дюймовочка.

- Ось і дружина для мого синка! - сказала жаба, взяла горіхову шкаралупу з дівчинкою і вистрибнула через вікно в сад.

Там протікала велика, широка річка; коло самого берега було багнисто і в'язко; ось тут, в багні, і жила жаба з сином. О! Який він був теж бридкий і противний! Точно як його матуся.

- Коакс, коакс, Брекке-ке-кекс! - тільки й міг він сказати, коли побачив чарівну крихту в горіховій шкаралупі.

- Тихіше ти! Вона ще прокинеться, мабуть, та втече від нас, - сказала стара жаба. - Адже вона легша за лебединий пух! Висадимо-но її посередині річки на широкий лист латаття - це ж цілий острів для такої крихти, звідти вона не втече, а ми поки приберемось там, внизу, в нашому гніздечку. Вам ж ще в ньому жити та поживати.

У річці росло безліч латаття; їхнє широке зелене листя плавало по поверхні води. Найбільший лист був найдалі від берега; до цього листу підпливла жаба і поставила туди горіхову шкаралупу з дівчинкою.

Бідна крихітка прокинулась рано вранці, побачила, куди вона потрапила, і гірко заплакала: з усіх боків була вода, і їй ніяк не можна було перебратися на сушу!

А стара жаба сиділа внизу, в багні, і прикрашала своє житло очеретом і жовтим лататтям - треба ж було прикрасити все для молодої невістки! Потім вона попливла з своїм потворним синком до листу, де сиділа Дюймовочка, щоб взяти насамперед її гарненьке ліжечко і поставити в спальні нареченої. Стара жаба дуже низько присіла у воді перед дівчинкою і сказала:

- Ось мій синок, твій майбутній чоловік! Ви славно житимете з ним у нас в багні.

- Коакс, коакс, Брекке-ке-кекс! - тільки й міг сказати синок.

Вони взяли гарненьке ліжечко і попливли з ним, а дівчинка залишилася одна-однісінька на зеленому листі і гірко-гірко плакала, - їй зовсім не хотілося жити з бридкою жаби і вийти заміж за її не менш бридкого сина. Маленькі рибки, які плавали під водою, мабуть, бачили жабу з синочком і чули, про що вона говорила, тому повисували з води головки, щоб подивитися на крихітку наречену. А як вони побачили її, їм стало дуже шкода, що такий миленький дівчинці доведеться йти жити до старої жабі в тину. Не бувати цьому! Рибки згуртувались внизу, коло стебла, на якому тримався лист, і жваво перегризли його своїми зубками; листок з дівчинкою поплив за течією, далі, далі ... Тепер вже жабі ні за що було не наздогнати крихту!

Дюймовочка пливла повз різні чарівні містечка, і маленькі пташки, які сиділи в кущах, побачивши її, співали:

- Яка гарненька дівчинка!

А листок все плив так плив, і ось Дюймовочка потрапила за кордон.
Гарний білий метелик весь час літав навколо неї і нарешті сів на листок - так йому сподобалася Дюймовочка! А вона неймовірно раділа: бридка жаба не могла тепер наздогнати її, а навколо все було так красиво! Сонце так і горіло золотом на воді! Дюймовочка зняла з себе пояс, одним кінцем обв'язала метелика, а інший прив'язала до свого листку, і листок поплив ще швидше.
Повз летів хрущ, побачив дівчинку, обхопив її за тонку талію лапкою і забрав на дерево, а зелений листок поплив далі, і з ним метелик - він же був прив'язаний і не міг звільнитися.

Ах, як перелякалася бідолаха, коли жук схопив її і полетів з нею на дерево! Особливо їй шкода було гарненького метелика, якого вона прив'язала до листка: йому доведеться тепер померти з голоду, якщо не вдасться звільнитися. Але хрущеві було до того все рівно.

Він сів з крихтою на найбільший зелений лист, погодував її солодким квітковим соком і сказав, що вона дуже гарненька, хоч і зовсім не схожа на хруща.

Потім до них прийшли з візитом інші хрущі, які жили на тому ж дереві. Вони оглядали дівчинку з голови до ніг, і жучихи-панянки ворушили вусиками і казали:

- У неї тільки дві ніжки Ви подивіться!

- Яка у неї тонка талія! Фе! Вона зовсім як людина! Як негарно!

Дюймовочка була дуже гарна! Травневому жука, який приніс її, вона теж дуже сподобалася спочатку, а тут раптом і він знайшов, що вона потворна, і не захотів більше тримати її у себе - нехай йде куди хоче. Він злетів з нею з дерева і посадив її на ромашку. Тут дівчинка почала плакати про те, що вона така потворна: навіть хрущі не захотіли тримати її у себе! А насправді-то вона була чарівне створіння: ніжна, ясна, точно пелюстка троянди.

Ціле літо прожила Дюймовочка одна-однісінька в лісі. Вона сплела собі колиску і підвісила її під великим лопушмним листом - там дощик не міг дістати її. Їла крихітка солодкий квітковий пилок, а пила росу, яку щоранку знаходила на листочках. Так пройшли літо і осінь; але ось справа пішла до зими, довгої і холодної. Всі співачки-пташки розлетілися, кущі та квіти зів'яли, великий лопушіний лист, під яким жила Дюймовочка, пожовк, весь засох і згорнувся в трубочку. Сама дівчинка мерзла від холоду: платтячко її все розірвалося, а вона була така маленька, ніжна - тільки замерзай і все! Пішов сніг, і кожна сніжинка була для неї те саме, що для нас ціла лопата снігу; ми адже великі, а вона була всього-лише з дюйм! Вона загорнулася було в сухий лист, але він зовсім грів, і бідолаха сама тремтіла як той лист.

Біля лісу, куди вона потрапила, розкинулось велике поле; хліб давно був прибраний, одні голі, сухі стеблинки стирчали з мерзлої землі; для Дюймовочки це був цілий ліс. Ух! Як вона тремтіла від холоду! І ось прийшла бідолаха до дверей польової миші; дверима була маленька дірочка, прикрита сухими стеблинками. Польова миша жила в теплі і достатку: всі комори були битком набиті хлібними зернами; кухня і комора ломилися від припасів! Дюймовочка стала біля порога, як жебрачка, і попросила подати їй шматочок ячмінного зерна - вона вже два дні нічого не їла!

- Ах ти бідолаха! - сказала польова миша: вона була, по суті, добра стара. - Іди сюди, погрійся та поїж зі мною!

Дівчинка сподобалася миші, і миша сказала:

- Ти можеш жити у мене всю зиму, тільки прибирай гарненько мої кімнати та розповідай мені казки - я дуже їх люблю.

І Дюймовочка стала робити все, що наказувала їй миша, і зажила собі гарненько.

- Скоро, мабуть, у нас будуть гості, - сказала якось польова миша. - Мій сусід зазвичай відвідує мене раз на тиждень. Він живе ще багато краще за мене: у нього величезні зали, а ходить він у чудовій оксамитовій шубці. От якби тобі вдалося одружитись з ним! Ти б зажила на славу! Біда тільки, що він сліпий і не може бачити тебе; але ти розкажи йому найкращі казки, які тільки знаєш.

Але дівчинці мало було діла до всього цього: їй зовсім не хотілося одружуватись з сусідом - адже це був кріт. Він справді скоро прийшов в гості до польової миші. Правда, він носив чорну оксамитову шубку, був дуже багатий і вчений; за словами польової миші, приміщення у нього було раз в двадцять просторіше, ніж у неї, але він зовсім не любив ні сонця, ні прекрасних квітів і відгукувався про них дуже погано - він адже ніколи не бачив їх. Дівчинці прийшлось співати, і вона заспівала дві пісеньки так мило, що кріт прямо-таки в неї закохався. Але він не сказав ні слова - він був такий статний і солідний пан.

Крот нещодавно прорив під землею довгу галерею від свого житла до дверей польової миші і дозволив миші і дівчинці гуляти по цій галереї скільки завгодно. Крот просив тільки не лякатися мертвої птиці, яка лежала там. Це була справжня птиця, з пір'ям, з дзьобом; вона, мабуть, померла недавно, на початку зими, і була зарита в землю якраз там, де кріт прорив свою галерею.

Кріт взяв в рот гнилицю - в темряві це все одно, що свічка, - і пішов вперед, освітлюючи довгу темну галерею. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва птиця, кріт проткнув своїм широким носом в земляній стелі дірку, і в галерею пробилось денне світло. У самій середині галереї лежала мертва ластівка; гарненькі крила були міцно притиснуті до тіла, лапки і головка заховані в пір'ячко; бідна пташка, вочевидь, померла від холоду. Дівчинці стало страшенно шкода її, вона дуже любила цих милих пташок, які ціле літо так чудово співали їй пісеньки, але кріт штовхнув пташку своєю короткою лапою і сказав:

- Мабуть, не свистить більше! Ось гірка доля народитися птахою! Слава Богу, що моїм дітям нема чого боятися цього! Така пташка тільки і вміє що цвірінькати - мимоволі замерзнеш взимку!

- Так, так, правда ваша, розумні слова приємно чути, - сказала польова миша. - Який зиск від цього цвірінькання? Що воно приносить птаху? Холод і голод взимку? Багато, що й казати!

Дюймовочка не сказала нічого, але коли кріт з мишею повернулись до птахи спиною, нагнулася до неї, розсунула пір'ячко і поцілувала її прямо в закриті очі. "Може бути, це та сама, яка так чудово співала влітку! - подумала дівчинка. - Скільки радості доставила ти мені, мила, хороша пташка!"

Кріт знову заткнув дірку в стелі і проводив дам назад. Але дівчинці не спалося вночі. Вона встала з ліжка, сплела з сухих билинок великий славний килим, знесла його в галерею і загорнула в нього мертву пташку; потім знайшла у польової миші пуху і обклала їм всю ластівку, щоб їй було тепліше лежати на холодній землі.

- Прощавай, миленька пташка, - сказала Дюймовочка. - Прощавай! Спасибі тобі за те, що ти так чудово співала мені влітку, коли всі дерева були такі зелені, а сонечко так славно гріло!

І вона схилила голову на груди пташки, але раптом злякалася - всередині щось застукало. Це забилося серце птиці: вона не померла, а тільки заклякла від холоду, а тепер зігрілася і ожила.

Восени ластівки відлітають у теплі краї, а якщо якась запізниться, то від холоду заклякає, впаде замертво на землю, і її засипле холодним снігом.

Дівчинка вся затремтіла від переляку - адже птаха була в порівнянні з крихіткою просто велетнем, - але все-таки зібралася з духом, ще більше закутала ластівку, потім принесла листок м'яти, яким накривалася замість ковдри сама, і покрила ним голову пташки.

Наступної ночі Дюймовочка знову потихеньку пробралася до ластівки. Пташка зовсім вже ожила, тільки була ще дуже слабка і ледве-ледве відкрила очі, щоб подивитися на дівчинку, яка стояла перед нею зі шматочком гнилиці в руках, - іншого ліхтаря у неї не було.

- Дякую тобі, люба крихітко! - сказала хвора ластівка. - Я так славно зігрілася. Скоро я зовсім одужаю і знову вилечу на сонечко.

- Ах, - сказала дівчинка, - тепер так холодно, йде сніг! Залишся краще в свому теплому ліжечку, а я доглядатиму за тобою.

І Дюймовочка принесла пташці води в квітковій пелюсці. Ластівка попила і розповіла дівчинці, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла полетіти разом з іншими ластівками в теплі краї. Як впала на землю і ... так більше вона вже нічого не пам'ятала і як потрапила сюди - не знала.

Всю зиму прожила тут ластівка, і Дюймовочка доглядала за нею. Ні кріт, ні польова миша нічого не знали про це - вони ж бо зовсім не любили пташок.

Коли настала весна і пригріло сонечко, ластівка попрощалася з дівчинкою, і Дюймовочка відіткнула діру, яку виконав кріт.

Сонце так файно гріло, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка відправитися разом з нею, - нехай бо сяде до неї на спину, і вони полетять в зелений ліс! Але Дюймовочка не захотіла кинути польову мишу - вона адже знала, що старенька дуже засмутиться.

- Ні, не можу! - сказала дівчинка ластівці.

- Прощавай, прощавай, мила добра крихітко! - сказала ластівка і вилетіла на сонечко.

Дюймовочка подивилася їй услід, і у неї навіть сльози навернулися на очі, - дуже полюбилася їй бідна пташка.

- Кві-віть, кві-віть! - прощебетала пташка і зникла в зеленому лісі.

Дівчинці було дуже сумно. Їй зовсім не дозволяли виходити на сонечко, а хлібне поле так все заросло високими товстими колоссям, що стало для бідної крихітки дрімучим лісом.

- Влітку тобі доведеться готувати собі посаг! - сказала їй польова миша. Виявилося, що нудний сусід в оксамитовій шубі посватався за дівчинку.

- Треба, щоб у тебе все було вдосталь, а там одружишся з кротом і поготів ні в чому мати потреби не будеш!

І дівчинці довелося прясти цілими днями, а стара миша найняла чотирьох павуків для ткання, і вони працювали день і ніч.

Щовечора кріт приходив до польової миші в гості і все тільки і базікав про те, що ось скоро буде кінець літа, сонце перестане так палити землю, - а то вона зовсім вже як камінь стала, - і тоді вони зіграють весілля. Але дівчинка була зовсім не рада: їй не подобався нудний кріт. Щоранку на сході сонечка і щовечора на заході Дюймовочка виходила на поріг мишачої норки; іноді вітер розсовував колоски і їй вдавалося побачити шматочок блакитного неба. "Як світло, як добре там, на волі!" - думала дівчинка і згадувала про ластівку; їй дуже хотілося б побачитися з пташкою, але ластівки ніде не було видно: мабуть, вона літала там, далеко-далеко, в зеленому лісі!

До осені Дюймовочка приготувала весь свій посаг.

- Через місяць твоє весілля! - сказала дівчинці польова миша.

Але крихітка заплакала і сказала, що не хоче виходити заміж за нудного крота.

- Дурниці! - сказала стара миша. - Тільки не вередуй, а то я вкушу тебе - бачиш, який у мене білий зуб? У тебе буде пречудовий чоловік. У самої королеви немає такої оксамитової шубки, як у нього! Та й в кухні і в погребі у нього не порожньо! Дякуй Богові за такого чоловіка!

Настав день весілля. Крот прийшов за дівчинкою. Тепер їй доведеться йти за ним в його нору, жити там, глибоко-глибоко під землею, і ніколи не виходити на сонце, - адже кріт терпіти його не міг! А бідній крихітці було так важко назавжди розпрощатися з червоним сонечком! У польової миші вона все-таки могла хоч зрідка милуватися на нього.

І Дюймовочка вийшла поглянути на сонце в останній раз. Хліб був уже прибраний з поля, і з землі знову стирчали одні голі, засохлі стебла. Дівчинка відійшла від дверей подалі і простягнула до сонця руки:

- Прощавай, ясне сонечко, прощавай!

Потім вона обняла рученятами маленьку червону квіточку, яка тут росла, і сказала їй:

- Кланяйся від мене милії ластівці, якщо побачиш її!

- Кві-віть, кві-віть! - раптом пролунало над її головою.

Дюймовочка підняла очі і побачила ластівку, яка пролітала мимо. Ластівка теж побачила дівчинку і дуже зраділа, а дівчинка заплакала і розповіла ластівці, як їй не хочеться виходити заміж за крота і жити з ним глибоко під землею, куди ніколи не загляне сонечко.

- Скоро прийде холодна зима, - сказала ластівка, - і я відлітаю далеко-далеко, в теплі краї. Хочеш летіти зі мною? Ти можеш сісти до мене на спину - тільки прив'яжи себе міцніше поясом, - і ми полетимо з тобою далеко від гидкого крота, далеко за сині моря, в теплі краї, де сонечко світить яскравіше, де завжди літо і квітнуть чудові квіти! Полетимо зі мною, мила крихітко! Ти ж врятувала мені життя, коли я замерзала у темній, холодній ямі.

- Так, так, я полечу з тобою! - сказала Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розпростерті крила і міцно прив'язала себе поясом до найбільшого пера.

Ластівка злетіла стрілою і полетіла над темними лісами, над синіми морями і високими горами, вкритими снігом. Тут було страх як холодно; Дюймовочка вся занурилася в тепле пір'я ластівки і тільки головку висунула, щоб милуватися всією красою, яка зустрічалися в дорозі.

Але ось і теплі краї! Тут сонце сяяло вже набагато яскравіше, а коло канав і огорож ріс зелений і чорний виноград. В лісах зріли лимони та апельсини, пахло миртами і запашної м'ятою, а по доріжках бігали чарівні дітлахи і ловили великих строкатих метеликів. Але ластівка летіла все далі і далі, і чим далі, тим було все краще. На березі красивого блакитного озера, посеред зелених кучерявих дерев, стояв старовинний білий мармуровий палац. Виноградні лози обвивали його високі колони, а нагорі, під дахом, ліпилися ластівчині гнізда. В одному з них і жила ластівка, що принесла Дюймовочку.

- Ось мій будинок! - сказала ластівка. - А ти вибери собі внизу якусь красиву квітку, я тебе посаджу в неї, і ти будеш там собі жити!

- От було б добре! - сказала крихітка і заплескала в долоні.

Внизу лежали великі шматки мармуру - це звалилася верхівка однієї колони і розбилася на три шматки, між ними росли великі білі квіти. Ластівка спустилася і посадила дівчинку на одну з широких пелюсток. Але ось диво! У самій чашці квітки сидів маленький чоловічок, біленький і прозорий, наче кришталевий. На голові у нього сяяла чарівна золота корона, за плечима розвівалися блискучі крильця, а сам він був не більше Дюймовочки.

Це був ельф. У кожній квітці живе ельф, хлопчик чи дівчинка, а той, який сидів поруч з Дюймовочкою, був сам король ельфів.

- Ах, як він хороший! - прошептала Дюймовочка ластівці.

Маленький король дуже перелякався, побачивши ластівку. Він був такий крихітний, ніжний, і вона здалася йому просто чудовиськом. Зате він дуже зрадів, побачивши нашу крихітку, - він ніколи ще не бачив такої гарненької дівчинки! І він зняв свою золоту корону, надів її Дюймовочці на голову і запитав, як її звуть і чи хоче вона бути його дружиною, королевою ельфів і царицею квітів? Ось це так чоловік! Не те що син жаби або кріт в оксамитовій шубі! І дівчинка погодилася. Тоді з кожної квітки вилетіли ельфи - хлопчики і дівчатка - такі гарненькі, прегарненькі! Всі вони піднесли Дюймовочці подарунки. Найкращим була пара прозорих крилець бабки. Їх прикріпили до спинки дівчинки, і вона теж могла тепер літати з квітки на квітку! Ось це була радість! А ластівка сиділа нагорі, в своєму гніздечку, і співала їм, як тільки вміла. Але самій їй було дуже сумно: вона міцно полюбила дівчинку і хотіла б століття не розлучатися з нею.

- Тебе більше не будуть кликати Дюймовочкою! - сказав ельф. - Це негарне ім'я. А ти така гарненька! Ми будемо кликати тебе Майєю!

Ось така історія :)