Чорна коняка
В одному селі жив собі селянин Пеппе. Мав він клаптик землі та дві працьовиті руки. Руки, звісно, добрі помічники по господарству, але Пеппе завжди хотів мати ще й віслюка. Пеппе складав гроші докупи доти, поки не назбирав щоб стало на базарі купити віслюка.
Найближчої неділі Пеппе попрямував на базар. Іде він, і на все горло співає про те, що хоче купити собі віслюка.
Почув його пісню священик і вискочив за ворота.
- Сину мій, якщо вірити тому, що ти співаєш, то ти хочеш купити віслюка.
- Саме так.
- Ах, сину мій, на базарі ж повнісінько дурисвітів. Продадуть тобі напівдохлу худобинку, що й об кожен камінь буде спотикатись. Шкода мені тебе. Так вже тому й бути, віддам тобі прекрасного віслюка.
Пеппе зрадів, він-то не знав, який то віслюк священика.
От вони й сторгувались. Священик швидко вивів віслюка Пеппе і повернувся додому, закривши двері міцно на колоду.
Віслюк швидко опам’ятався вкусив нового хазяїна за вухо і відтоптав йому ногу. Потім він ні з того ні з сього помчав геть, немов добротний скакун.
- Стій. Стій! – закричав Пеппе і побіг його доганяти.
Як тільки Пеппе наздогнав віслюка, той встав неначе вкопаний. Пеппе його і вмовляв, і підганяв, і батогом пригостив. Та віслюк ні на крок ні вперед ні назад. Потім віслюку, мабуть, й самому надоїло стояти на одному місці, і він знову помчав геть. Так вони й дістались додому. Двадцять кроків женуть, пів години стоять.
Наступної неділі Пеппе знову попрямував на базар. Тільки вже не купувати, а продавати. Він вів за собою на поводу маленьку коняку. Вона була така чорна, аж блищала, неначе начищений чобіт.
Проходячи повз будинок священика, Пеппе знову завів пісню. Священик виглянув з вікна і побачив красиву коняку.
- Куди ти ведеш цю коняку, сину мій?
- На базар, продавати.
- Поні вороної масті завжди найжвавіші, - зауважив священик.
- Саме так, - відізвався Пепе, - адже худобу по шкірі пізнають, а на цій не знайти жодної світлої плямки.
- Я не проти, мабуть, придбати твою конячку, – відповів священик.
- Як забажаєте. Тільки дивіться, потім не дуйтесь. Тому, хто купує, і сто очей мало, а тому, хто продає, і одного досить. Хто-хто, а я це напевно знаю.
- Усе, що потрібно бачити, я вже побачив, - відповів священик, - а тепер я хочу почути яку ти запросиш ціну.
Пеппе виголосив ціну, за яку можна було купити чотирьох справних віслюків. Стали вони торгуватись. Продавець поступався, покупець набавляв. Не пройшло і трьох годин, як вони потисли руки. Священик віддав за ворону коняку вдвічі більше, ніж Пеппе заплатив за осла.
Радісінький священик вирішив, що нова конячка стане ще ладніша, якшо її скупати.
Він наказав слузі вести поні за повід до річки, а сам йшов поряд, милуючись своєю вдалою покупкою.
Раптом поні вдарив копитом і спробував вкусити священика.
- Е, - сказав слуга, - якби цей поні не був такий чорний, я би подумав, що це наш старий сірий віслюк.
- Ет тобі, - прикрикнув на слугу священик, - просто поні захотілось попустувати.
Тут вони дійшли до річки. Поні зайшов у воду по коліна і зупинився. Далі він нізащо рухатись не хотів. Поки слуга тягнув його за повід, а священик підштовхував ззаду, вся вода навколо них стала чорною, як чорнило.
- Все-таки я думаю, - сказав слуга, - що це наш старий сірий віслюк. Гляньте самі, отче, ноги в нього сірі, а вода вся чорна.
- Не може того бути, - став сперечатись з ним священик. – Адже я заплатив за нього як за двох віслюків. Знаєш що, краще не будемо його купати.
Та як тільки він це сказав, поні рвонув вперед і всі троє пірнули у річку з головою.
Потім вони випірнули – священик, його слуга і… сірий віслюк.
- Ви тільки подивіться! – закричав священик. – Той шахрай Пеппе продав мені мого ж власного віслюка!
Але нічого не вдієш, мусив мокрий священик тягнути свого сірого віслюка додому.
Тоді й з’явилась приказка: обман повертається в дім обманщика!