Анарзаді
Жив-був цар. Було в нього чотири сини. Три сини були одружені, а молодший ще ні. Тим часом цар помер. Сів старший син на трон. Більше життя любив він молодших братів. А дружина в нього була зла і заздрісна. До царевичів їй було мало діла, та наймолодший був у старшого під опікою - ось вона і почала щодня над ним насміхатися. Чого він не попросить, вона йому у відповідь:
- Іди, приведи собі Анарзаді - дівчину з граната. Нехай вона під твою дудку танцює.
Не стерпів принц її підкалування. Взяв і пішов потихеньку, куди очі дивляться. «Ось знайду Анарзаді, тоді з нею додому й повернуся,— думав він.— А без неї мене ніхто тут не побачить».
Ішов він, ішов і прийшов у дрімучий ліс. Там самітник садху убивав свою плоть біля багаття. Побачивши самітника на душі у царевича стало спокійніше. Він підійшов до садху і низько вклонився.
- Сину, що тебе привело в таку глушину? - Запитав Садху.
— Батьку, я шукаю Анарзаді,— сумно відповів царевич.
— Чи то варте аби за нього журитись, сину мій,— сказав йому садху.— Для тебе я й зірки з неба дістану. Не тужи і залишся зі мною. Я тобі допоможу.
Царевич підбадьорився. «Будь що буде,— подумав він сам собі.— Це справжній подвижник». Він упав у ноги садху і мовив:
– Батьку, я – у твоїй владі. Захочеш – занапастиш мене, захочеш – врятуєш!
— Синку, ти втомився,— сказав садху.— Відпочинь тут, а я піду на базар і принесу тобі чогось поїсти.
Садху пішов, а царевич дивиться – на землі лежить зв'язка ключів. Він підняв її. Там було сім ключів. Пішов царевич відчиняти комірчину за комірчиною. Одна була сповнена хліба, інша – рису, третя – патоки. Відчинив ще одні двері – за ними височіє гора золотої цегли; далі – цегла зі срібла. Ще комірка набита шовками небаченої краси. Залишилися сьомі Двері. Відкрив царевич її, і в голові у нього помутніло, ледь не впав, та зумів з собою впоратися. У тій комірчині були замкнені сотні скелетів. Побачили вони царевича, зареготали. Не злякався царевич, питає:
- Скелети, скелети, ви що наді мною смієтеся? Відповідають скелети:
– Ми також, як ти, колись були царевичами. І теж пішли з дому шукати Анарзаді. Анарзаді ми й тіні не бачили, а яке лихо нас спіткало, тому сам ти свідок. Скоро і ти будеш з нами – ось чому ми сміємось!
Злякався царевич і питає:
- Що мені тепер робити? Як порятуватись? Скажіть.
Один скелет йому каже:
– Цей садху – великий лиходій. Хто до нього не прийде, він гостя спочатку обходжує. Заморочить йому голову, а потім і вб'є.
- Яким чином? - Запитує царевич.
— На подвір'ї, в дальньому кутку, топиться піч,— сказав скелет.— На печі стоїть казан з олією. Садху тебе нагодує-напоїть, а потім пошле до печі – подивитись, чи кипить олія в казані. Тільки до казана підійдеш, він тебе ззаду схопить і кине прямо в киплячу олію. А далі немає потреби пояснювати – все в тебе перед очима. Якщо хочеш врятуватись, зроби ось що. Стане садху посилати тебе до печі, а ти відповідай: Я царевич. Такої справи робити мені не доводилося. Я знати не знаю, як це олія кипить. Іди сам, а я з тобою піду». Як підійдете до котла, кидай його туди.
У царевича дух перехопило від хвилювання. Швидше замкнув він усі замки і сів на колишнє місце. Тут і садху повернувся, став царевича пригощати, та з такою любов'ю та ласкою. Потім каже:
– Синку! Іди глянь. Там у мене олія гріється. Скипіла вона чи ні?
Царевич відразу йому у відповідь:
– Батьку! Я ж царевич – у палаці виріс. Звідки мені знати, як олія кипить? Іди сам – покажи. А я за тобою.
Садху думав, що царевич такий самий простак, як усі інші. Усміхнувся він і пішов першим. Тільки до казана підійшов, царевич його обхопив і кинув прямо в киплячу олію. Заволав садху:
– Ой, убив! Ой, зварив!
А царевич подивився, як його корчить, і каже:
- Це, злодій, відплата тобі за все, що ти зробив.
І ніхто тебе не врятує.
Зітхнув полегшено царевич і пішов своєю дорогою. Пройшов не так уже далеко і бачить: ще один садху – сидить, цілком занурений у споглядання. Царевич щойно зазнав такого страху. Він насамперед подумав: «А що, як і цей – вовк у овечій шкурі?» Підходить обережно ближче, а від старця йде таке сяйво, що очам боляче дивитись. Вклонився царевич пустельнику. Той зрадів, питає:
- Сину, як ти сюди потрапив?
— Батьку, я йду одружитися з Анарзаді,— відповідає царевич.
Здивувався самітник:
- Сину мій, як ти дістався сюди живим? На дорозі до мене засів ракшас у вигляді садху. Як ти зумів піти від нього?
Царевич розповів про все, що з ним сталося. Дізнався садху, що ракшаса немає більше в живих, і дуже зрадів.
– Хвала тобі, сину мій, за хоробрість! - сказав він. - То слухай! Я тобі розповім, як здобути Анарзаді. Недалеко є озеро. На березі того озера росте гранатове дерево. Щоночі після опівночі туди приходить купатися пері. Як зайде вона у воду, зірви з граната квітку і сховай за пазуху. Скільки б пері тебе не кликала, ти не відповідай і назад не оглядайся. А що робити далі, я розповім тобі завтра, коли ти повернешся.
Опівночі прийшов царевич на те озеро і зробив, як велів йому садху,— зірвав з граната квітку і сховав за пазуху. Тут Пері почала його ласкаво кликати:
- О царевич! Чому ти мене з собою не береш? Забув царевич, що казав йому садху, і обернувся.
Тільки глянув він на пері, як упав під гранатовим деревом мертвий.
Садху чекав царевича кілька днів, а той не йде. Зрозумів садху, що потрапив царевич у біду. Пішов він на пошуки і прийшов до того озера. Бачить – лежить бездиханне тіло. Сильно розгнівався він на царевича за непослух, але прочитав заклинання і його оживив. Говорить він тоді царевичу:
- Синку, я йду. Залишайся тут на ніч. Тільки цього разу остерігайся і слів моїх не забувай.
Царевич його просить у відповідь:
- Батьку, скажи мені відразу, що робити далі. Садху сказав:
- Зірвеш квітку з граната, ховай її за пазуху і йди прямою дорогою додому, у своє рідне місто. Дорогою тобі захочеться пити. Пити ти пий, але пам'ятай: відпочивати не лягай. Заснеш – усі твої праці пропадуть даремно.
Садху пішов, а царевич лишився. Вночі зірвав він квітку і сховав за пазуху. Пері кричала, кликала, але царевич і бровою не повів. Дорогою додому здолала його спрага. Дістав він води з криниці, напився. І тут одразу відчув, наскільки втомився. «Присяду, – думає, – під деревом у тінь. Трішки відпочину». Вітер холодом обдуває, сон навіває, царевич не помітив, як захропів. Тут квітка в нього з-за пазухи випала і обернулася на красуню-дівчину. Красуня та й була бажана його Анарзаді! Лягла вона поряд з ним, а сон до неї не йде. Ось і встала вона поблукати. Бачить, жінка стоїть біля криниці, мучиться спрагою. Каже вона Анарзаді:
- Сестрице, ти така красуня! Хай береже тебе Рама! Дай мені напитися.
- Колодязь поруч. Є відро та мотузка. Чого б тобі самій води не дістати? - Запитує її Анарзаді.
— Якби я сміла сама воду дістати, то навіщо б мені було тебе про це просити,— та відповідає.— Я з касти чамарів. Моя каста мені не велить брати воду в цій криниці – з неї благородні п'ють.
Пожаліла її Анарзаді, спустила цебро в колодязь. А та жінка зірвала з Анарзаді сукню та прикраси, а її саму в колодязь зіштовхнула. Сама ж вбралася і лягла поруч із царевичем. Прокинувся він, питає:
- Хто ти?
- Я Анарзаді, - відповідає вона.
Сунув царевич руку за пазуху, а квітки нема. Він і повірив, що вона Анарзаді – з квітки вийшла. Подивився на неї і засмутився: де та красуня Анарзаді, про яку він стільки чув? З'явилася йому звичайнісінька жінка, та ще й літня. «Добре,— думає він.— Мабуть, я сам винен, що заснув. Тому Анарзаді й подурнішала».
Коли царевич привів у палац чамарку і сказав, що вона Анарзаді, всі з нього почали сміятися. А справжня Анарзаді, впавши в колодязь, обернулася пишною трояндою.
Раз заїхав туди царевич із братами. Старший брат першим побачив, що в колодязі плаває чудова троянда. Опустив він відро, та як не намагався зловити квітку, все без толку – пливе троянда від відра убік, ніби навмисне. Один за одним брати намагалися витягнути троянду – і все невдало. Настала черга молодшого брата. Спустив він відро - і диво дивне - троянда сама ковзнула в нього. Приколов царевич троянду до тюрбана і поїхав додому. Самозванка побачила квітку і все зрозуміла. Вдалася, ніби їй погано – у животі, мовляв, сильні болі. Покликали лікарів, лікарів, тільки жодні ліки їй не допомагають. Тоді вона каже:
– У мене вкотре траплялися такі болі. А зцілилася я соком троянди – її дістали мені з колодязя.
Царевич був простодушний. Він каже:
- Дивись! Є в мене така троянда. Що означає квітка, коли ти так страждаєш?
- Ні, пане! - Залиш квітку у себе. Вона тобі так личить!
Не послухався царевич і віддав їй квітку. Досягнула вона, чого хотіла. Розтоптала квітку ногами і кинула на задвірках. І ось на тому місці, куди впала троянда, виросло гранатове дерево. Воно зацвіло і вкрилося більшими плодами. Царевич не знав про це. А самозванка була насторожі. Як побачила все дерево в плодах, від злості у неї дух захопило. Наказала вона викорчувати дерево, щоб і коріння від нього не залишилося. Тільки наказ віддала, застукали по дереву сокири. Почув той стукіт царевич, прийшов. А з дерева голос долинає:
- Потихеньку рубайте, все по краю рубайте, середочку не рубайте!
Царевич, як це почув, велів рубати дбайливо, обережно. Зрубали дерево, впало воно, і випала з серцевини квітка граната. Чамарка його не примітила, а царевич взяв квітку і сховав у хлібному коморі. На другий день він заглянув у комору – а там царівна-красуня. Вивів її звідти царевич і справив із нею весілля. Заревнувала тоді чамарка і придумала, як молоду дружину винищити. Стала вона що не ніч вбивати коней на стайні і кінською кров'ю мазати вуста Анарзаді, що спала. Щодня коней залишалося все менше. Царевич дивувався. Раз обмовився він про те вдома. Анарзаді у відповідь промовчала, а чамарка відвела його убік і каже:
- Махарадж, вас обплутали брехнею. Молодша рані – улюблена ваша дружина – відьма. Якщо не вірите, то завтра я вам доведу. Я давно вже за нею помічала, та вам боялася сказати.
Засмутився царевич і пішов. Вночі самозванка зарізала коня, вийняла кінське серце і приклала його до уст Анарзаді. Все обличчя їй вимазала кров'ю. Потім покликала царевича. Побачив царевич таку гидоту і дару мови втратив. Не хотів він вірити очам, та як тут не повіриш! Клікнув він катів і наказав:
- Поведіть цю відьму звідси, порубайте її на шматки і згодуйте м'ясо шулікам і воронам.
Ось як наказав царевич. Плакала Анарзаді, плакала, падала в ноги чоловікові, але серце його не пом'якшилося. Вивели кати її в ліс і там порубали на шматки. Повернулися кати до палацу, і чамарка щедро нагородила їх.
А в лісі, де пролилася кров Анарзаді, теж виросло гранатове дерево. Біля цього дерева жив у жалюгідній халупі син бідного брахмана. Став він копати під деревом глину, щоб халупу свою підлатати, а дерево й повалилося. Вийшла з нього прекрасна жінка, поклала на плече юнакові руку і каже:
- Відтепер ти брат мені, а я тобі сестра. Житимемо з тобою разом.
Юнак зніяковів і відповідає:
- Я працюю день і ніч, а одного себе до ладу прогодувати не можу. Як же мені тебе утримувати?
— Братку, про це ти не турбуйся,— каже Анарзаді.— Я вмію ткати хустки рідкісної краси. Так от: я платки ткатиму, а ти будеш їх носити до царя в палац – продавати. Досить на проживання нам обом.
З того дня Анарзаді почала ткати хустки, а юнак їх носив до палацу.
Побачив їх царевич, і стало йому нестерпно дізнатися, звідки у хлопця хустки такої краси. Раз приходить той, а царевич у нього питає:
– Де ти береш ці хустки? Юнак йому у відповідь:
- Пане, їх робить моя сестра.
Хлопець додому – і царевич за ним. Іде, а сам думає: «Та, з чиїх рук виходять хустки такої краси, сама має бути ще кращою». Ішов він, ішов і дійшов до хатини. І що він бачить? Сидить за ткацьким верстатом дівчина, як дві краплі води схожа на Анарзаді. Дивиться царевич на неї, очей відвести не може. "Що це, - думає, - сон чи дійсність?" Ледве промовив:
- Мені потрібна хустка.
Підняла очі Анарзаді і впізнала царевича.
– Що хустка? – каже. – Я тобі дам не одну, а чотири. Тільки спершу послухай, що я скажу.
— Ну, кажи, що ти хочеш сказати,— відповідає царевич.
Запитує його Анарзаді:
- Царевичу, а чи не траплялося тобі потрапити в лапи садху-лиходія? І чи не ти прикінчив його – кинув у киплячу олію?
Здивувався царевич.
- Звідки ти знаєш? - Запитує. Анарзаді йому каже:
- Не вбивши його, не можна здобути Анарзаді. Розповіла йому Анарзаді про все, що було далі, і каже:
– Ах, царевич! Ти живеш заплющивши очі, якщо повірив чамарці-ошуканці і прирік на смерть Айарзаді?
Земля пішла з-під ніг у царевича. Онімівши, він дивився на Анарзаді.
А вона з очима, повними сліз, каже:
- Я і є та злощасна Анарзаді. Заради мене ти колись ризикував своїм життям і моєю ж кров'ю забруднив потім свої руки.
Зрозумів царевич, що він накоїв, і почав каятися. У ноги впав Анарзаді, прощення просить.
- Анарзаді! Повір мені, більше не завдам тобі горя. Кров'ю своєю заплачу за кожну сльозинку твою. Вибач мене і повернися до мене до палацу.
— Я тобі вірю, царевичу,— відповіла Анарзаді.— Я знаю, що ти невинний. Але спершу накажи страчувати цю чамарку-ошуканку і закопати її біля воріт палацу, тоді я піду з тобою.
Так царевич і вчинив. Потім надіслав за Анарзаді прикрашений паланкин і доставив її до палацу. І було у всьому місті велике свято.